Присвячую Івану Франку
Туман ховає сонячну блакить,
І сильні руки камінь розбивають,
Осколок в небуття летить,
Й відлуння в серці стуки залишають.
Всі голос слухають з небес суворий,
Хоч праця хилить спини до землі,
В душі у них безмежна сила волі,
А на руках - болючі мозолі.
Вони для всіх людей шлях прокладають.
й сльозами його росять на зорі,
Тому що вони вірять і чекають,
На шляху поступу вони - каменярі.
Й коли розсіється туман,
Й торкнеться промінь сірого каміння,
Тоді вони відчують тут і там
Безмежну волю для нового покоління.
Й ніхто не зможе поклик серця зупинити,
Й свободи подих прикувати ланцюгами,
Їх місія - для всіх пробити,
Стежину у життя побитими руками.
Хоч будуть люди йти дорогою крутою
Й топтати понівечені кістки,
Та у душі не буде вдячності святої,
До тих, що тут лежать уже віки.
Таке життя, важке і непросте,
Людські думки заплутані безмежно,
Та, може, в глибині, десь думка проросте,
Й покаже шлях, для нас усіх належний.
Й ніхто не буде марно працювати,
І кров'ю прокладати шлях в майбутнє,
Каменярів всі будуть шанувати,
Бо дзвони молота - священні й незабутні.
Оценка поэта: 5 Громадное впечатление лично на меня Лично на меня громадное впечатление произвела строчка: "Й нихто не буде марно працювати..."
Глубоко, проникновенно.
Зеленчук Галина відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Леся мені також подобається
До речі, Франко мій улюблений поет.
