Я руда. Це найперше, що хочу про себе сказати. Хоч таким кольором волосся мене нагородила не матінка-природа, а чарівниця-хімія, я не соромлюся цього. Руда – це мій внутрішній стан.
А взагалі-то мене звати Яриною. Ось таке щире українське ім’я, до якого я в далекому дитинстві не могла ніяк звикнути, думала, що це прізвисько. А ще думала, що мене назвали на честь старої маминої ляльки. Я ще не розуміла, що мама давно хотіла собі таке мале янголятко, як ота лялька, тільки справжнє, себто мене. Звісно, не скажу, що її мрія про доню-янголя здійснилася, бо такою я себе не вважаю, а що думають інші, мені по гармошкє. Як бачите, я дівка кльова. Дарма, що тільки не дуже скромна, але попри всі правила етикету тикніть мені пальцем у того, хто зараз вважає цю рису вкрай необхідною. Ну? Отож бо й воно, не тикається.
Напевно, йдучи вулицею, ви не звернули б на мене ніякої уваги. Я звичайна вісімнадцятирічна дівчина. Але це на перший погляд. Не кожна у моєму віці (ще рано про нього думати, скажете ви) наважиться почати писати книжку. Правда, я ще не визначилася про що, ось поки пишу про себе, кохану егоцентристочку. Ну а кому зараз легко? Нещодавно читала розумну книжку з психології, де був тест на визначення свого «Я». Як виявилося, воно в мене дуже велике. З цим терміново потрібно щось робити. Невже почати принижувати себе?
Можливо, я занадто зациклилася на своїй персоні, але то лише останнім часом через бажання розібратися в питанні Хто я така?. Численні рефлексії ще більше заплутали, і тому Сократівська настанова й досі залишається актуальною.