Спиш Тарасе і не чуєш,
Про що люди говорять,
Чим живуть і кого лають,
Про що лихословлять.
Та іще. Як і годиться,
Хвалять все на світі,
Що живуть, неначе в казці,
І ситі й одіті.
Що живуть, як Ви писали.
Як батьки веліли.
Люблять всіх, Один – одного,
І тих, що в могилі.
Свою землю, свою працю,
Своє небо й ниву.
І свою Вкраїну неньку,
Що нас породила.
Один – одному бажають,
Щиро щастя й миру.
В Бога разом всі благають:
Захисту і віру,
Долі щедрої, одної,
Щоб кожен зрадівся.
Став багатий, ситний, статний
Та, щоб не журився.
Щоб радів від праці свої,
З Богом звеселився.
Дбав за менших і за старших,
З лихом не зустрівся.
Наче й все...
Глаголять вправно. Сміються, радіють,
Світу всьому догоджають,
Себе всюди сунуть.
Де б не кинув Господь оком,
Скрізь, хоч і в затінку:
“Раді”, “люблячі” і “щирі” -
Браття українці.
Чи на захід. Чи до сходу.
Чи на Північ, Південь.
Скрізь, до обрію морського
Знають нашу «піну»…
Наче й все, є у великій,
Сім’ї вольній, новій:
Статок, радість і багатство,
Кров ворожа всохла…
Брешем! Брешем ми Тарасе!
Як все остогидло.
Все змінили хитро й вправно,
Усе підкорили.
Так лукаво повернули
Сходу й не впізнаєш,
Де брехня, де Божа правда -
Бо її немає!
Не боюсь цього сказати...
Бо один Він може,
Всім на світі показати,
Де Його й вороже.
Та не чують і не бачать
Всі ті, що охочі.
За похвалами й багатством
Засліпило очі.
Вже не бачать,
Що не гроші та лукаві трюки
Тре любити і служити,
Їм життям повіки.
Вже не чують за брехнею,
Совість, й з нею Бога.
Що ж нароблять такі діти
В полі чи у дома?
Марноту, іржу із цвіллю,
І тому радіють...
Що зростили, той продали,
Грішми багатіють.
Усе робим лиш за гроші,
А їх все нам мало.
І все більше в них охочих.
Що вже й вимагаєм:
“Що даси? Що буду мати?
Якщо, вийду з хати?
Позачинюю всі двері,
Й буду вирушати?”
Чи до поля, до майстерні,
Офісу, контори…
Головне, відбути вправно,
А не дбать за землю.
А там, вивчено і звично:
Спишем та набудем,
Візьмем те, що нам належить;
За поля і луки,
За Дніпро, моря, озера,
За вугілля й руди,
За бори, повітря, землю
За що ще забули?
Нащо ждати милість Божу,
Всі ж беруть усюди.
Тре за себе, вправно дбати,
Ще й рідню велику!
Що ж? лукавому не зв’яжеш,
Рота. аж до віку.
А ти спи... Тобі ж співають,
Що багатство набувають.
Багатіють як пани,
Наче бідними були.
Ті пани, панами й стали,
Батраки ж у вольність впали,
Пить, гулять поки є сили -
Скільки ж тої України?
Продамо, розбагатієм,
Проп’ємо і зубожієм.
Спи... Пестливі наші оди:
Благочестя і свободи,
Не дарунок, а образа,
Гріхи наші і проказа.
Не дорослі в Батька діти,
Все не можуть зрозуміти.
Спи Кобзарю... Твоя слава –
Правди нашої оправа.
Підростем, прозрієм може?
Де своє, а де вороже.
А ти спи... Або ж молися!
Й на тім світі не журися.
Не усіх зманила воля,
Закула в свої окова,
Є і зрячі і чутливі,
Просять в Бога на всіх милість.
Їх підтримай, силу дай,
І в молитвах сповідай.
Не кидай свого ти слова,
Браттям рідного такого.
Не дамо тобі спочить.
Підкажи:” Як далі жить?”
Щоби мати Україну,
Одну славу, одну віру,
Одну землю, одну долю,
Одне щастя й одну волю,
Одну благість у Отця,
Аж до самого кінця!
Перебуваючи у духовнуму зрінні під час святкового мітингу біля пам’ятника Кобзарю 9 березня 2003року.
ID:
175157
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 03.03.2010 08:29:52
© дата внесення змiн: 11.03.2011 15:14:28
автор: Сергій Кріпак*
Вкажіть причину вашої скарги
|
