І знову перекреслюю рядки.
Не те, не ті, не так… ще зовсім трохи.
Їм не судилось канути в віки,
А може, то були слова епохи?
Хто зна? Можливо, наче буревій,
Вони б вривались у чужі постелі.
І відбивались променем надій,
Прозрінням завмираючи на стелі.
Чи залітали б ранком у вікно.
Крильми-віршами билися об стіни.
Щоб не було байдужим все-одно!
Щоб воскресали у серцях руїни.
Безсмертне все, що з легкої руки!
Нехай лежать у тиші серед храму.
Поети! Не закреслюйте рядки!
Вони колись прокинуться вулканом.
Вони колись ще рватимуться в бій.
Піднімуть на вітрах свої знамена.
Не руш рядків, вбивати їх не смій!
Їм час прийде і вибухне арена!
Розумію,як правильно Ви підмітили,бо правда,скільки ще не дописаних рядків,особливо,тих,що перед сном не дають спокою,поки не запишеш,не заснеш,а зранку,наче все було не з моїми думками...Сподобався твір!
Журавка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
От я завжди думала: як здогадуються пророки, які сни - віщі, а які - так просто, ніч навіяла? Те саме і з рядками... Ба, ні, з рядками трохи легше - можна з кимось поадитись, що - має жити, а що - чи на сміття, чи на "достигання".
Журавка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
у мене по-іншому. Іноді всю силу рядків, написаних мною багато років тому, я починаю відкривати лише з часом. Тоді, дякую Богу, що зберегла їх... вони перероджуються, переосмислюються і лягають в осному віршів, які подобаються людям. Хіба цього мало? Але, то справа дуже особиста, у всіх мабуть по-різному.