Люблю отак от сидіти на холодному підвіконні і дивитися на ту закохану парочку...Як ніжно вони поглядають один одному в очі, як тремтяче доторкаються кінчиками пальців і як наївно сподіваються на велике і чисте кохання...О, як же це мені знайомо...Ще нещодавно та маленька сіра лавочка у дворику була свідком і моєї казки, можливо дещо іншої, але такої ж по-дитячому доброї та безкорисливої...Скільки лунало слів...Скільки важких подихів зривало ореол тиші і скільки надій жило у тих дитячих серцях...Тоді, ось та знівечена від сирості мертва дощина здавалася якимсь таємним прихистком,де існувало лише двоє...нас двоє...Можливо, вона знала, що все ось так от і закінчиться...зі слізьми...з розчаруванням....і з невгамовним болем у душі....Можливо знала....але тоді так і не проронила жодного словечка...От і зараз вона мовчить...А ті закоханні очі не можуть налюбуватися паралельним відображенням...Такі далекі від усього світу...але такі рідні один одному... І, напевне,байдуже, що скоро ролі Ромео і Джульєти будуть грати інші актори, ця лавочка так і залишиться німим свідком найперших почуттів...