Неподільно і знову таки самобутньо
Ти не мешкаєш зовсім – прибите теля до причалу,
У тебе, як у мене, негайне майбутнє
Викликає лиш голод, залишений нам на поталу.
Поцілунки медуз і жалоба рожевих дельфінів
У кімнаті, під стріхами хати, мов ехо,
Я тебе не жалію – мій розум також із сузір’їв,
Та жалію себе, бо лишився таким десь далеко…
На папері, в уяві глибоко, в сумліннях,
Оживали твої персонажі, мов справжні індиго,
Твої речі вночі, як фігурки на стільчиків спинах,
Так лякають, аж стіни зникають і тихо…
Відкривають очам, під початки твої рок-н-ролу,
Оті темні ліси із людей, де колись ми блукали,
Та не зараз… ще можна б згадати ту дивну нешколу –
Вже дорослі… хотіли цього і не знали тоді, що втрачали…
Я дивлюся на очі твої такі схожі на їхні...
Та питаю до вітру чи ми іще тут, чи ми разом?
Так погано, як підліткам, хоч вони зовсім не бідні...
Ти - це я, я помітив, та жаль - не одразу...
