ЗАГУБЛЕНА СТЕЖКА В МИНУЛЕ ЛІТО
Куди оком не кинь майоріли найвигадливішими барвами польові квіти , пригинаючись під ласкавим подихом вітру. Росисті , замріяні трави тремтіли в передчутті вечора. Останні промінці дарували свої гарячі цілунки землі.Сонце повільно котилось за обрій, а над селом линула тиха , затяжна дума Степового Духу.І немов би все було так, як і того незабутнього , минулого літа , але водночас все було по-іншому. Хіба не ті оповіді таємничо шепотів вітер , не так шелестіла одинока береза шовковим листям ? Ні, уже не та кришталь роси наспівувала впівголоса пісні літа . Не вернути торішніх , не забути той час , коли ти мене причарував , мій степовий краєвиде. Як не вернути минулої миті , так не повернути стежки до тебе , коли я вперше побачила твою неосяжну красу всипану тисячами самоцвітів , окроплену , здавалось , сльозами чарівних ельфів. Зітхання мовчазної легенди лиш розривало тишу.І стояв ти степе переді мною гордим , кремезним велетом , маревом самої вічності , такої ж чарівної і неприступної. Не вернути того , що було , але твою манливу загадковість відчула ,як і тоді ,то хіба не знайти стежки в минуле літо ?
