Тепер, коли все було скінчено, життя ніяк не хотіло покидати його тіло. Серце все ще повільно гупало, розносячи бідну на кисень кров по тілу, хоча й самої крові майже не залишилось.
Сонце пекло немилосердно. Кореєць гадав, на чому лежить його ліва рука. Це "щось" було тверде і якось дивно стискало зап'ястя. З величезним зусиллям він повернув голову вліво і скосив очі.
Дурень! Ну звичайно, це був його "мікроджміль". Джорімел сам надів цю штуку йому на руку і показав як користуватись.
Кілька хвилин кореєць байдуже дивився на свою руку. Що ж... Рука майже холодна, але сонця було вдосталь.
Дуже повільно він зігнув руку в лікті і підтягнув її до обличчя. Світ закрутився і потемнів в нього перед очима. Коли все встало на свої місця, кореєць намацав зубами кінчик антени і витягнув її з гнізда. Він спробував підтягнути праву руку, але світ знову захитався і кореєць відмовився від цієї ідеї.
Намагаючись не напружуватись, він знову схопив маленьку антену зубами і вирвав її з гнізда. Цифри на заляпаному кров'ю "мікроджмелі" розпливались перед його очима, але він все–таки акуратно натиснув кнопку зв'язку кінчиком зламаної антени і став чекати. На щастя за кілька секунд крізь жахливий шум і тріск пробився ледь чутний голос:
– Я слухаю? – голос був твердий і рівний.
_ Все пропало, ледве чутно прохрипів кореєць. – Людина у чорному плащі...
Він хотів сказати ще щось, але його серце раптом зупинилось, і пустеля знову затихла...
III
Полковник Джон Сендел здивовано зупинився перед маленьким баром під назвою "Норд". З бару долинали звуки пісні у виконанні “Скайбайкерс”. Сендел обережно відчинив двері і зайшов всередину, пірнувши в музику. Його здивуванню не було меж і він розгублено зупинився.
Під стелею бару висів густий туман сигаретного диму – очищувачі, мабуть, захлинались, не встигаючи його висмоктувати. В повітрі сильно пахло алкоголем. Натовп напівроздягнутих тінейджерів досить відверто пританцьовував під музику, незважаючи на спеку. Лазерні промені і голограми нещадно розривали темряву.
Хвилину постоявши при вході, Сендел почав повільно пробиратись крізь натовп до стійки. Підлітки здивовано оглядались на широкоплечу постать у чорному плащі. Сендел раз у раз відчував, як розпашілі тіла притискають катана до його торса, і це йому дуже не подобалось.
За стійкою метушився високий худий юнак. Побачивши полковника, він також здивовано оглянув його.
– Щось будете пити?
– Так. Склянку води, будь-ласка. Холодної.
Джон уважно вивчав хлопця, поки той наливав йому воду.
– Наскільки я знаю, – озвався Сендел, – цей бар належав Роджеру Вуду. – Він що, продав його?
Юнак простягнув Джону склянку води і уважно подивився йому в лице.
– Ні, не продав. Я Білл Вуд – його племінник, – хлопець трохи помовчав. – Роджера Вуда чотири місяці тому застрелили.
Склянка тріснула в руці Сендела, куски скла полетіли вниз, але вмить друга рука Сендела швидко перехопила їх всіх і затисла в кулаці.
– Вибач пробурмотів Джон і висипав скло на стійку. – Хто його застрелив? – тихо запитав Сендел, не підводячи очей.
Білл Вуд здивовано втупився в купку скла на стійці. Потім уважно глянув полковникові в обличчя, але не зміг там нічого прочитати.
– Грабіжник. Він увірвався сюди з пістолетом перед самим закриттям. Але ти, мабуть, знав мого дядька – він був не з тих, хто легко відмовляється від зароблених грошей. Коли цей волоцюга відвернувся, Роджер витягнув свій дробовик... Вони вистрілили водночас... Два трупи...
Звуженими очима Сендел дивився на крапельки крові, що застигали на гострих осколках розбитої склянки.
"Роджер Вуд! Старий добрий Роджер... Невже для того ти пережив морози Гренландії і вовків Аляски, щоб тут, в пустельній розпеченій Арізоні загинути від руки якогось невдахи? Ось вона – карма, чорти б її взяли!..."
Джон з болем в серці озирнувся на танцюючий натовп. Нова пісня летіла над головами молодих людей. Рухливі партнери в екстазі терлись одне до одного. Все було нормально, але в цього бару було минуле...
Полковник знову глянув на Біла Вуда.
– Колись, – заговорив Сендел, дивлячись новому хазяїнові в очі, – люди приходили сюди в пошуках спокою. Або коли їм треба було обміркувати свої проблеми чи отримати мудру пораду. Тут завжди панували тиша, темрява і прохолода. Повітря завжди було свіжим, а час ніби зупинявся в своїй течії... Це було унікальне місце. Єдине в Тусоні.
Білл Вуд насилу відвів погляд від чорних очей Сендела, схопив якусь склянку і почав нервово її протирати.
– Часи змінюються, – пробурмотів він якось винувато.
Сендел втомлено закрив очі. Тоді знову оглянув натовп.
– Кетрін все ще працює тут?
– Так. Вона десь там, – юнак кивнув в сторону темного залу.