Розвіював вітер твої кучеряшки,
І тішив прозорі, зажурені очі,
Торкався тебе прохолодної ночі,
Такої ще юної, зовсім стиляжки.
Він віяв тепліше, ніж було, вже згодом,
Кидався в обійми яких не збагнути,
Не міг й не хотів, ще її, тут забути,
Хоч і не звідси, звичайно був родом.
Ще подивився і все промайнуло,
Тихо злетіло, ніхто не промовив,
Власне промову ніхто не замовив,
Нове видовище в думці майнуло.
Цим захопившись загаяним часом,
Крихти із спогадів вже не зібрати,
І не потрібно будь - що ще стирати,
Змито дощем і занижено класом.
Швидко проходить усе, і зітхання,
Тішать не довго, зникають назавше,
Квітів дарованих листя зів’явше,
Цим нагадало забуте кохання.
27 .06.2006
