Олег повернувся коли Анна вже допила каву, застелила ліжко і пішла готувати сніданок. Зазвичай кухня вона любила готувати, але з одним малесеньким ньюансом - їй завжди було важко визначитись що саме починати готувати, часом це питання могло затримати весь процес приготування на тривалий час, сьогодні ж на диво цей момент проскочив практично непомітно. Наче на автоматі Анна сіла начистила картоплі і поставила варитись її та сардельки.
Здавалась що ця пасивність панує не тільки на кухні а й у всьому що оточувало Анну сьогодні. Починаючи з ранку коли вона, заради доньки, вирішила для себе лишатись з Олегом, ця пасивність не відпускала Анну й коли Олег повернувся з садочка, коли вони снідали, коли він пробував пояснити свою поведінку...
Анні було просто БАЙДУЖЕ!!! Єдине що хвилювало її в ту мить це життя яке саме зароджувалось в ній. Вона вирішила не говорити Олегу про вагітність. Достатньо того, що вже встигла сказати Саші.
Після монологу Олега з вибаченнями, він спробував увінчати процес примирення поцілунками та пестощами. Раніше такі моменти були настільки приємними для Анни, їй настільки подобалось миритись у ліжку, що вона виключно заради цього могла влаштувати якийсь конфлікт чи сварку. Це так загострювало почуття і додавало стільки емоцій, що звичайний секс просто не міг порівнятись з таким примиренням.
А зараз здавалось Олег торкався іншої Анни... поцілунки шиї були куди більш лоскітними аніж приємними, намагання Олега роздягнути її не збуджувало а навпаки дратувало. А якби Олег міг побачити її байдужий погляд у стелю він би гарантовано зупинився і не скоро захотів би ще. Повна байдужість в суміші з твердим рішенням лишатись з чоловіком привела Анну до думки що вона має грати, грати так як ще ніколи не грала. Бувало що Анна симулювала "хеппі-енд" виключно в цілях підтримки чоловічої гідності Олега, але сьогодні їй довелося симулювати кожен стук серця, кожен вдих видих...
Поруч з Олегом було лише її тіло, а душа... Анна і сама не знала де її душа.
Вона забороняла собі думати про Сашу, вона не могла думати про Олега, Анна просто боялася себе і своїх думок.
Саме в той час до купе поїзду в якому їхав Саша до Анни підсіла чарівна молода особа. Саша вже до того часу був в не надто пристойному стані, вперше за кілька останніх років його попутником в поїзді був коньяк, а думка про те чому Анна зникла після того як сказала йому таку новину, і безвихідь через незнання її адреси і прізвища ще більше пригнічувала його.
Дівчина яка підсіла в купе спочатку не помітила в якому стані знаходиться її сусід - та все ж аромати спиртного дали про себе знати і вона вже зібралась іти просити у провідника перевести її в інше купе, як раптом їй здалося що обличчя її сусіда по купе, який куняв напівсидячи їй дуже знайоме.
"Так! Так! Як же я могла не помітити одразу" - це ж Олександр Зимін, художник, її кумир - навчаючись в художньому училищі вона настільки захопилась його творчістю що відвідувала практично всі виставки в межах досяжності від її рідного міста. Дівчина все ж вийшла з купе і підійшла до провідника але вже з іншим проханням ніж думала спочатку - "Ви не могли б зробити дві кави", сказала вона провіднику і повернулася до купе.
"Мрії збуваються" - думала вона, сидячи навпроти свого кумира.