Наперед попереджаю - нічого особистого. Шукав в інтернеті деякі пояснення до обраної тем і випадково натрапив на таке визначення.
Вірш народився спонтанно.
Тривожний сум недоспаних ночей
не зводив з неї втомлених очей,
взирав у душу, заглядав в пітьму
і гладив руку. Лиш її одну
він так безмірно й жадібно кохав,
її він до безпам"ятства чекав
і дочекався...О, щаслива мить,
вона - явилась! Наче оксамит
враз огорнув і простір, і тіла.
Якою ненаситною була
та радість стрічі, ціла ніч тепла!
...а зранку вона стати не змогла.
І він сидів отут яку добу
та гладив руку ніжну і худу,
просив у Бога, щоб змилосердивсь.
Не проклинав, не бився, не сердивсь,
а тихо мовив молитви, що знав.
І Бог їх серед інших розпізнав
та знак послав Всевишній у ту мить:
явився лікар, запитав: «Ще спить?
То перевтома і нервовий стрес,
таке бува...» Знак, посланий з небес!
Рука її порухалась - відчув
і протяг ніжно вії ворухнув,
пробіг тремтливо по її устах
і загорівся вогником в очах.
Їх широко відкрила, піднялась,
нерозуміюче, неначе родилась,
все оглянула й запитала враз:
«А де я, любий? Хто то біля нас?»
А він нічо не зміг відповісти,
бо біль і радість, наче два пласти,
стиснули груди і усі слова
забула з перевтоми голова.
Котились сльози і якийсь клубок
не допускав ні слів вже, ні думок.
Він просто плакав, як не плакав вік,
цей вкритий сивиною чоловік,
а лікар заспокоював обох,
він був для них тепер, як Господь Бог.
«Все буде добре» - мовив, як з ікон -
«То був лиш сон. То - летаргічний сон.»
