У чарівній країні Слів,
Що найкращою в світі була,
Серед мрій дитячих і снів
Українська мова жила.
У країні цій давній, чудовій,
Українські жили слова:
І козацькі, старі, і нОві,
І комп′ютер, і булава.
І іменники, і прикметники,
І числівники, і займенники,
І сполучні слова – бешкетники,
І прислівники, і прийменники.
Раз у раз в українській мові,
Упродовж нескінченних віків
Виникало новеє слово
Чи одразу декілька слів.
Й ось одного такого разу
В української рідної мови
Серед простору вічного й часу
Народилось маленьке слово.
Всі слова – як слова:
Ті – різкі, а ті – лагідні й милі,
Чи діючі, як дієслова,
А оце було вередливе.
Неслухняне, бешкетне, манірне,
Кажуть «так», а воно їм – «ні»,
А посварять- додому не верне,
Й вередує всі ночі і дні.
Мова – мати одного разу
Присварила маленьке слово,
А воно в крик і в плач одразу,
Й не вернуло додому знову.
День проходить, ніч настала,
А маленького слова нема,
Мова - мати слово шукала,
І всі інші шукали слова.
Не знайшли...
По полях і гаях веселкових,
По безмежній й незнаній землі
Мандрувало маленьке слово,
Що у мові звалося «ні».
Вже веселе було і щасливе,
Від образи і сліду нема.
Вдалині десь ридала злива,
А попереду йшла зима.
Слово йшло й раз у раз помічало:
Вже чужа, вже не рідна земля,
І серденько й душа калатали:
« Та невже загубилося я?! »
Повернуло слово назад –
Та немає стежинки додому:
Лише гір високих каскад
Дике поле й ліси навколо.
Раз схлипнуло, другий, заплакало,
На незнаній сівши дорозі,
Десь далеко на землю капали
Мови – матері рідної сльози.
«Что такое? Чего ты плачешь?»
Раптом в слова хтось запитав
«Ну чего же лицо ты прячешь?
Кто обидел?» - й за руку узяв.
Я загубилось! – розплакалось слово,-
Я дороги не знаю додому...-
Слово стиха схлипнуло знову,-
А, скажіть, я не з вашої мови?
«Потерялось? Ужасно! Бедняжка!
Не из нашего ты языка…»
Зрозуміти було не важко,
Лиш зітхнуло слово стиха.
Ні? Не знаєте пане – добродію,
Де знайти мені рідну мову?
«Нет...не знаю дороги я...»
Лиш хитнуло воно головою.
Далі слово маленьке пішло,
Шляхом довгим й важким...додому
Й до країни чужої прийшло,
Як із гір спустилось додолу.
Білі – білі холодні сніги
Розляглися безмежно навколо,
Не було ні ставка, ні ріки,
І не квітло волошками поле.
Навкруги немає нікого:
Лише пустка – біла й страшна
Й дика тиша мовчання німого...
У Слов′янії квітла весна...
Раптом бачить – крізь хуртовину
Мала стежка біжить і в′ється
У зелену, між снігу, долину,
А в долині олень пасеться.
-Пробачте, добродію, чи не знаєте ви,-
Несміливо спитало слово,-
Як з цієї країни снігу й зими
Можу я повернутись у мову?
Олень довго мовчав, потім мовив:
- Я не знаю з якої ти мови,
Та на спину сідай..- і зі словом
Він побіг до лісів соснових.
Як країна снігів скінчилась,
Зупинився північний олень.
У долині зеленій стелилось
Все у маках червоних поле.
- Я додому піду – олень мовив,
Може тут ти і знайдеш мову...
Потім він попрощався зі словом
І побіг до себе додому.
Слово маленьке сонцю всміхнулось,
Й пішло у зелену долину,
Лише раз на сніги озирнулось
І пішло шукати родину.
Бачить слово – он інші слова:
Фьорд та рагнарек, йотун та ас.
Підійшло до них й каже стиха:
- Моя мова живе не у вас?
Подивились на слово маленьке,
І відмовили слову: «ньят».
Знов зітхнуло, згадавши про неньку
І пішло її далі шукать.
Довго йшло, раптом бачить – вежа,
Дуже гарна, висока й струнка,
А над нею – неба безмежа,
Біля неї – срібляста ріка.
Бачить - поряд гуляє слово,
То воно одразу до нього:
-Я, пробачте, шукаю мову...
Слово раптом поглянуло строго.
- Mon ami, je ne comprendes pas,
Excusez-moi, - і слово геть пішло,
Не зрозуміли й інші всі слова,
Тут мови рідної маленьке не знайшло.
Помандрувало слово вдалечінь,
Надію втратило зустріти рідну мову,
- Стомилось мабуть...нумо відпочинь-
Промовив лагідно старечий голос.
Глянуло слово навколо:
Он річка, он сонячний гай,
Волошками вквітчане поле,
Й старий-престарий дідуган.
Ви хто? – стиха мовило слово,
Посміхнувшись домівці своїй
- Я - праслов′янська мова, -
Всміхнувся слову лагідно старий
-А як мені втрапить додому? -
Знову спитало слово.
- Йди по стежинці додолу,
Там живе твоя рідна мова.
-Дякую, дякую! – слово зраділо,
І побігло чимдуж додому,
Мов стріла, мов вітер летіло,
Поспішало маленьке слово.
Бачить слово: он рідна хата,
Он слова із рідної мови,
Он рідненька його мова – мати,
Навкруги – гаї веселкові.
- Мамо, мамо, - підбігло слово,
Обійняла його рідна мати,
- Я вже більше ніколи, ніколи
І нікуди не стану тікати.
Посміхнулася лагідно мова,
Десь від радощів плакала злива,
Десь зима, мов маленьке слово,
Маму – весну свою зустріла.
У чарівній країні Слів,
Що найкращою в світі була,
Серед мрій дитячих і снів
Українська мова жила...
ID:
286544
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 16.10.2011 10:28:33
© дата внесення змiн: 16.10.2011 10:28:33
автор: H&N
Вкажіть причину вашої скарги
|