Мої нескінченні "треба", "мушу", "повинна" неквапливо затягують зашморг на моїй шиї. Вони змушують мене лягати о пізній годині ночі та прокидатись до першого метро. Вони - ланцюги.
Годинник зрадливо вказує час початку робочого дня, час робити що завгодно, аби не дати очам заплющитись, а тілу – заснути.
Шукаю натхнення у випадкових людях на зупинках, на роботі, в магазинах. Вони – метушня. Щоденна, цілодобова, безперервна. Кудись мчать, не встигають, не відривають своїх вух від мобільних телефонів, застрягши у рутинному безвладді.
Я залежна. Від телефону, від чийогось голосу в трубці, що лунатиме за сотні тисяч миль від мене. Від неспокою. Раптово беру в руки цей маленький апарат і поспіхом набираю номер. Чую гудки, гудки, гудки. Вони – тривога.
А за вікнами б’ється у своїх мріях осінь, як несамовитий птах у вільному небі. Дихає і рве своїми полив’яними крилами літню безтурботність, примножує холод, примножує бажання зігріватись, ніби нагадуючи про близькість зими. Вона – передвісниця.
І вже потім, непомітно і нечутно, починають замерзати руки, щоки і серця. Хочеться тепла, але не від чашки гарячого трав’яного чаю...чогось інакшого. Та де взяти те, інакше?
Пізно повенусь додому. Автовідповідач незадоволено пробурчить свою, здається, єдину фразу: «Немає нових повідомлень». Дивно, що після стількох місяців наших з ним коротких діалогів я все-таки сподіваюсь почути від нього щось нове. Але ж ні...він – передбачуваний.
Лягаю в ліжко, дивлюсь на стелю і уявляю на ній зірки. Нескінченні «треба» і «повинна» іноді не лишають часу для бодай короткого погляду в справжні хмари і сузір’я. Ви мої...вічні.