Чудовим сяйвом сонце встало
Над полем волошковим цим.
Циганка щастя нам віщала,
Коли зустріла в цвіті тим.
Ти цілував моє волосся,
І плечі вабили тебе.
А запах квітів стоголоссям
Співав про щастя неземне.
Та перед нами, наче з пекла
З`явилась бестія полів.
З очима із шматочком неба,
Та з поглядом таким сумним.
Уквітнена в рясні спідниці
Розхристана була душа.
Здалось на мить що все це сниться,
Бо ж звідки взЯлася вона!?
На хвильку лиш вона застигла,
Щоб правду нам сказать свою,
Про те, що щастя вже достигло
Й заповнює нам душу всю.
Та ніби грози з неба якось
Нам принесуть лиху біду,
Й вкрадуть, як коней, нашу радість
І заберуть любов оцю.
Й пішла у поле та розтала
Немов туман в світанку дня.
І слова більше не сказала.
А ти сидів тоді як я
На волошковім отим полі.
Й від ворожіння від того
В очах змінилось щось поволі,
Мовчав немов в німім кіно.
Ти схаменувся через хвилю
Й побіг чимдуж за нею вслід
Тебе спинитись я молила,
Та ти не чув й немов осліп.
Сідало сонце над тим полем
Багато років день у день.
Тонуло довго у тим морі
З волошок синіх; та лиш тінь
Твоя лишилась там зі мною.
Ти счез навік з мого життя.
Й помчався ти немов стрілою
В очей циганки забуття.
Наврочила колись нам щастя,
І грози, що розлучать нас.
Сама ж і мала оті снасті,
Туманом в полі вкрала враз.
Не вірте, люди, вас благаю,
Очам циганським чарівним.
Якщо хоч раз лиш погадає
Прощайтесь з щастям ви своїм.