Шум ліфта, гуркіт сміттєвого контейнера, шелест коліс, воркування тролейбуса, виск гальм, вороняча баталія на стихійному звалищі, стихія роздратування, що викочується зсередини... на ліфти, на тролейбуси, на нескінченну гурбу з опущеними головами, на кіоскерку з крикливо-червоним волоссям... Ось воно – крик... Кричать сміттєві контейнери, кричать ворони, кричить давнє літо на березі теплої річки, коли тобі було хороше… коли вам було хороше...
Чому хороше не буває довго, чому неодмінно тоді, чому не зараз? Що не так? Є вона – загалом, не змінилася; так само, як і ти, з головою занурена в товкотнечу станцій пересадки, в запльованість підземних переходів, у істеричність завислого світлофора... Чому є ви, а літа на березі теплої річки нема? Чому синочок дивиться на тебе очима кинутого кошеняти, не ти ж його кинув, це вона… вони тебе кинули...
Ти кинутий кіт, немолодий і не дуже меткий. Власне, путньої миші ти за своє життя так і не зловив... А це погано, це неприпустимо в світі, де всі тільки й роблять, що ловлять мишей. І цілком природно, що вона пішла до іншого кота, вправного та успішного. Ну, вона – добре, а синочок...
Цікаво, чи це скінчиться бодай колись: підземні переходи, ліфти, що зависли, повтоптувані в асфальт зебри на перехрестях? Річка... Ні, це інша річка, жовта, й плоди на деревах біля річки жовті, імператорський паланкін... Це золото, й сам імператор у золотих шатах дивиться замислившись на бурхливу Хуанхе. Імператор не квапиться – куди імператору квапитися!
Аж ось із глибин виринає величезна черепаха, на її жовтому панцирі загадкові знаки: кілька рисок різної довжини, в яких усе. Імператор потішений. І ти потішений, хоча не знаєш іще чому. Кладеш долоню на слизький панцир і тобі відкривається Книга Перемін...
Гуа цянь. Сьогодні початок усього. Нема більше запльованих станцій метро й запльованої душі самотнього кота. Бо ти вже не сам – ти частка Загального Розуму, ти здатний творити матерію та спрямовувати потоки енергії, ти здатний радіти з печалі та визначати мету. Здатний на все. Ти купуєш велику помаранчеву машину з дистанційним керуванням і вирушаєш до синочка:
– Привіт, розбійнику! А ти й не знав, що татко всемогутній? Правда! Дивись: щойно ти сумував, а вже смієшся – це я зробив! Хочеш, покажу тобі черепаху?
ID:
299151
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.12.2011 21:22:06
© дата внесення змiн: 10.12.2011 21:22:06
автор: Олексій Ганзенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
