Я ще ніколи не була в Сан-Франциско.
Дитиною квітів помирала у Харкові,
воскресала у людному Лондоні,
на засмічених часом вулицях
шукала твій старенький фольксваген.
І все. Оце моє життя.
Нічого лишнього,
нічого потрібного.
Іноді грішила—
брала у руки зброю.
Вона обпікала пальці.
Іноді плакала—
чекала нового дива.
Воно приходило метеликами
в голові.
Іноді помирала
і бачила тебе у видіннях.
вочевидь, мені не вистачало світла.
І замість сонця у банці на стелі
приходив ти.
Приносив ще трохи метеликів в голову.
Та варто розплющити очі
і я знову вдома,
мовби і не утікала звідси,
в одну ніч 2008 року.
Тут нічого не змінилось.
Все такі ж зелені стіни.
Все такі ж пацифіки.
Три роки пройшло, чуєш?
А я так ніколи не була в Сан-Франциско.
цікава поезія.. як відводить душу із тіла.. можна подивитись на себе із сторони читаючи ваш вірш.. сміливо.. де багато маленьких фобій закутаних у простір.. що як правило виростають і переростають у задоволення .. і навіть забувається літо 67 ого....