ЯКІ МИ ІНКОЛИ БУВАЄМ БЕЗСЕРДЕЧНІ
Одного разу, ранньої весни,
Безжально зірвана мною,
Моєю теплою рукою
Маленька брунька старої верби
Долю свою проклинала,
До мене промовляла:
“О, хлопче, що ти наробив?
Ти мене життя і мрії позбавив.
З першим подихом весни
Я мусила красиво розцвісти,
Я мусила листочком стати,
Мене вітерець би міг гойдати,
Біля мене могла би пташка співати.
Я вмивалася би росами ранковими,
Милувалася барвами серпанковими.
Я би жила, даруючи красу”…
А я її несу й несу…
Брунька знову розгорнулась
І до мене знову звернулась:
“Благаю – кинь мене в землицю.
Я скуштую хоч холодну водицю
І, притулившись вустами,
Розкинувшись зеленими косами,
Я біля матері помру.
Як не судилось мені жити,
То я не буду вже тужити”.
Вона просила – я зробив,
А смуток душу не лишив.
/ 2 березня 1998 /