Передозування самотністю.
Я вирішила закінчити життя самогубством…. Щоб вся червона рідина повільно, крапля за краплею витекла на килим. Щоб душа звільнилась і полетіла у космос. Щоб мої нейрони не скорочувались, а тіло не мліло від нестачі кисню. Щоб твоє вчорашнє стало моїм завжди. Щоб мої очі з кришталевою самотністю задивились у пусту вічність. Щоб мої губи назавжди затихли, як старий годинник на стіні.
Твоя амнезія мене не врятуює, у мене виростають крила і я вже не тут. Я гублюся у просторі твоєї кави без цукру, а в навушниках дограє остання мелодія. Мої молекули із сейсмічною швидкість долітають до твого обличчя і ніжно обіймають його. Ми вже не тут. Я на пів мертва, а ти на пів мій. Нам бути поруч лише до завтра, доки не приїдуть санітари і не заберуть мій труп у це похмуре місце. Я лежатиму там на своєму металевому ліжку, де температура завжди мінусова і розчинятимусь у повітрі злітаючи над містом самотніх ліхтарів. Над вокзалом пустих поїздів і загубленим носовичком у метро.
Ще кілька метрів і мене не буде. Я гладитиму безпритульних собак, даруючи їм свій холод і мертву ласку ,і вони помиратимуть швидше. Я стану повелителем нікому непотрібних тварин і лякатиму ними пішоходів на вулицях, а в морозяні вечори я літатиму над твоїм будинком. Заглядатиму у твої вікна, на твою самотність. Я згадаю тобі все, розсипані чіпси у кінотеатрі, загублений носовичок у метро і, те як ти дав мені померти від передозування самотністю. Та ти мене не побачиш, лиш вітер дуситеме твою свідомість, а мороз забиратиме твоє життя по міліметру квадратному. Ти помреш. Всі ми помремо. Тільки червяків колись не буде, бо я звелю себе кремувати, а попіл висипати тобі у каву.
А вот знаете, если бы не финал, было бы отличное эмоэссе, и цепляет, и искренне, и сделано хорошо. Честно, не верится, что про "гамно" написали Вы же. И еще... пишите прозу. На порядок лучше, чем стихи у Вас. А это все же унесу в Избранное. Пусть будет для отстрастки подобных мыслей.
Хочу пожелать Вам, любви, от которой захочется жить, а не умереть.
Искренне, Оля.