Кудлатим страхіттям звисає коріння
На стежку згори,
Яка обминає колюче каміння
Й спішить між яри.
Іде навпростець,пробиваючи хащі,
В бажанні своїм.
І думають звори,що юнка найкраща
Лиш віддана їм.
Байдужа і горда торкнула їх боком,
Як помахом крил.
Поглянув на неї здивованим оком
Карпатський орел.
Забігла в струмочок,промокла до нитки-
Пропала межа.
Від дна відштовхнулась,заквапилась швидко,
Мов жінка чужа.
Зміїні сліди переступить грайливо,
Як лань молода.
Красива,мов німфа,але не зрадлива
Дзюркоче вода.
Затопче ногами чар-зілля багряне,
Мов думка летить.
Проскоче провалля,аж серденько в'яне,
Та тільки на мить.
І в'юниться гнучко,спішиться до ранку,
Всю нічку не спить.
Обмиє при кадубі ноги горянка
І далі біжить.
Раптово зігнеться і попід колоду
Просилить свій стан.
Бо знає давно,що кохає за вроду
Її Піп Іван.
Притулиться ніжно в серпанках духмяних
До росяних ніг.
Як вірна дружина в обіймах коханих,
Зупинить свій біг.
дуже і дуже...якась дія, сцена в голові, і все в Карптах відбувається
