-Дідусю, дідусю!
Малий Славко видерся діду на коліна.
-А розкажи якусь історію.
-Історію? Що ти хочеш почути?
-Ну, не знаю. Може щось про війну.
-Про війну? Ну, добре. Може і пригадаю якусь.
Славко зацікавлено дивився старому в очі. Той поміркував хвильку, і нарешті почав:
-Отже, слухай… Було це в січні 1918 року. Радянські війська наступали. Проти них почали повстання київські більшовики. П`ять діб точилися запеклі бої, які закінчилися штурмом «Арсеналу» - заводу, який випускав зброю, загинуло понад 300 робітників. Тоді Симон Петлюра вирішив затримати наступ на ділянці залізниці Гребінка-Крути. Він надіслав туди курінь, в якому були студенти і учні старших класів. Серед них були і двоє друзів Микола і Остап.
Ніч проковтнула в себе все навколо. Вітер кволо ворушив волоссям на головах юнаків. Микола стояв, затамувавши подих. Було настільки темно і тихо, що хлопці лише за подихом відчували присутність один одного.
Світліло. Поволі сипав сніг. Густі хмари не пропускали перших променів сонця.
Бій стався зненацька. В перші ж секунди полягло багато юнаків. Через густи тріскіт автоматів пробивалися здавлені зойки поранених. Все змішалося. Світ наче перевернувся. Не було ні неба, ні землі. Існував тільки свист куль. Холодний, блискучий сніг змішувався з гарячою багряною кров`ю, перетворюючись на страшне місиво.
Раптом хтось хапнув Миколу за рукав. Хлопець почав опиратись, але рука лише міцніше стискала лікоть. Його відтягли далеко від поля бою. Остап волочив товариша все далі. Микола озирнувся. Навколо йшли знайомі йому студенти. Все віддалялись і віддалялись від своїх побратимів, які залишились в бою, який вже по трохи затихав. Далекі постріли лунали все рідше.
Юнак поглянув на друга:
-Куди..?
Той не відповів.
Хлопці поховалися за сніговими заметами. На відстані двадцяти кроків палахкотіло високе вогнище. Навколо нього ходили совєтскі вояки. Лаялись.
-Что там? – несподівано вигукнув один з них.
-Ти а чьом? – головний простежив за його поглядом, скривив гримасу: - Взять!
Вояки повалили на застигнувших в снігу юнаків. Ті не розгубилися і спробували захищатися.
Миколу схопили ззаду. По щоці на підборіддя стікала тепла і липка кров. Та він вже не відчував болю. Хлопець бачив як в`яжуть його побратимів. Час ніби уповільнився.
-Стаять, сволочь! – лунало звідусіль.
Студентам позв`язували руки і поставили в три лави на коліна. Було тихо. Миколине серце калатало, готове вирватись з грудей. Вояки стояли в очікуванні, тримаючи в руках автомати і він чітко міг роздивитися чорні дула.
Попереду стояв Остап. Озирнувся на друга, подивився повними гордості очима, примружив очі.
-Разстрєлять! – гримнув голос ватажка
Клацнув автомат і юнак з першої лави повалився на землю. Ще постріл і наступний лежить обличчям в снігу.
-Ще не вмерла Україна… - Затяг хтось попереду.
Три десятки студентів підхопили мелодію.
-Малчать! – гаркнув хтось з москалів і ще з більшою ненавистю тиснув на гашетку автомата.
Микола стояв останнім. Ось він бачить як здригнувся Остап, як підкосилися його ноги, як світла голова лягла на снігову перину. Лапатий сніг покривав бездиханні тіла, а останні голоси співали:
-Душу й тіло ми положим…
Постріл пролунав зовсім близько і дуло повернулося на Миколу. Хлопець заплющив очі.
-…козацького роду…
Гримнув автомат, потім ще раз. Просвистіли кулі заглушуючи останні акорди.
Микола розплющив очі. Загін на чолі з Петлюрою налетів зненацька…
Славко здивовано дивився. Старий Микола повагом встав, в його свідомості лунали останні рядки гімну… Усміхнувся… Мимохіть торкнувся шраму на щоці…
Буремні то були часи...
Автоматів в ті часи не було -
"Гримнув автомат" - лише гвинтівки...
А студенти полягли через недолугість наших ватажків....... http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141862
Dyed Fox відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
це не тільки страшно а й боляче коли гине зовсім невинна людина, важкою була ця втрата, і вона назавжди є в наших серцях вічна память тим , хто там був
Dyed Fox відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00