вогонь мене вмивав, звиваючись у кільця
повз чорним небом жовтий повний місяць
вночі ховала час земля, занурюючись у вже поснуле тільце
загублена в роках йшла крок за кроком давня тиша
кружляв навколо із смутком вітер
і все співало крім мерця лише мерцю останню в цьому світі пісню
все знало навкруги від неба до каміння,
який виснажливий й важкий чекає шлях
мандрівника духовного крізь вихор,
він мав пройти крізь сни
діставшись до дверей палацу,
не зупиняючись в місцях картин, щоб вибрати ніщо,
йому Дух дарував для цього таку важливу й необхідну силу,
допомагаючи пройти,
звільняючи від тягара валився що шматками гострими на плечі,
в порослому віками лісі зо всіх боків увагу намагались привернути
напівістоти півногою в смерті,
спокушувало все:
минуле та майбутнє час сплітав в суцільну єдність
і змінювали кольори птахи
лякав розіп'ятий череп на хресті
сміявся сніг, надламуючи землю
сніг чорний підіймався в небо
замріяний гробак повз деревом зеленим
дерева розмовляли мовою птахів
рослини шепотіли
пливли ритмічні повз пісні даровані сузір'ями вгорі
туман намацував ведмедя
перед обличчям виринало з простору обличчя
напівпрозорі стінки стравоходів
серця вбивали крилами щурів
сміявся рот захований вночі
залізний змій повзе хрестами в напів існуючих полях,
гипнотизуючи стражданням
на вуха жарт шепоче жах
тече джерельний струм наповнений бажанням
дитина вкрита пелюстками
в колисці блискавкой кружляє,
спадав на землю дощ,
вмиваючи клітини-атоми
перед будинком спокій лиш;
в будинку крізь двері в кімнати заходять люди й тіні
крокують кімнати за ними в простір безмежний
зелений і сонце
прозорий і зорі
тут північ та інше сплелися в безвихідь
кладовища нори
за стінами - напівбоги, крилаті істоти,
а поверхом нижче диявол випалює вогнищем злобу
розпалене тіло на тілі
під стелею крики ховає підлога
сміється тут Ніцше
буддист медитує в парах феміаму
народжує матір померлу дитину
з малинових заростей Іуда виходить і рушить до храму -
із дзвоном в кишенях,
кидає монети із зображенням церкви в обличчя священників,
з усмішкой входить до храму.
зненацька лякає все змінами в морі
зображене в дзеркалі змиває обличчя наступною хвилею...
загублений вільний...
в кайдани закуті співають на волі
чипляється вбогий зубами за землю
вкрадається дух у замрієне тіло
картини відбиті на плівці - зникають
безумство очима з'їдає
реве водоспадом у темряві тиша
колеса катують
скрізь вежами кукіль
в криниці руками
сніг дивиться
щириться шкіра
ногами на землі
ховають невпевнено, наче не вірять,
що зчезне назавжди й більше не прийде
у пам'яті частку життя лиш залише,
а з'явиться знову -
нездатні відчути згадають за чаркою, втираючи сльози -
і далі триватимуть галасу звуки;
кукіль-будинок
війна розпочнеться
духовний назовні й далі крокує,
позаду - кайдани,
попереду - вічність...
попутного!
це кощун (слов'янський поетичний твір на духовну тематику),
а "кощунство" - поезія,
"позор" - театр.
я хочу книжку свою, коли видам,
назвати КОЩУН (сьогодні сяйнуло).
