У світі пошесті і змору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою мінти
лічують душі без розбору.
Там пісня, витвір висоти,
Свободи й пружного простору
Шугнула вільним птахом вгору
У вир! У небо! У світи!
І. Світличний
(уривок з вірша „Лебедина пісня”, присвяченого Надії Світличній)
Яскрава героїчна постать Надії Олексіївни Світличної – видатної Ярославни української землі, жінки-заступниці рідного слова і жінки-борця за волю України, хвилює душу кожного луганця, нібито змушуючи рівнятися на її приклад і так само йти до тріумфу крізь скверну одіозного політичного осередку. Цей образ дає нам право пишатися величчю прославленої землячки, яку знали не лише в Україні, а й за кордоном, яку шанували верхи суспільства і піддавали жорстоким тортурам через її завзяту боротьбу за правду і справедливість. Ця жінка – не лише тендітна лебідка з мужнім струменем, а й взірець палкого патріотизму та поетичного мислення.
Народилася Надія Світлична 8 листопада 1936 року у селі Половинкине на Луганщині. Вона не любила говорити про своє дитинство, казала „чомусь забулося”, бо надто боляче було згадувати лиха, що впали на її долю і залишили по собі тяжкі спогади.
Вищу освіту здобувала на філологічному факультеті Харківського університету з 1953 по 1958 роки слідом за старшим братом Іваном, котрого безмежно любила і до якого завжди прислухалася. Під час навчання вела активну наукову та суспільну діяльність. Саме в цей період у Надії Світличної починається поступове прозріння на справжню дійсність радянського ладу і тієї політичної партії, в яку так свято і сліпо вірив „совєтський человек” і за якою стояли жорстокі кати українського народу.
Як пише сама Надія у своїх спогадах, надрукованих пізніше у збірці окремим розділом: „Моє навчання в університеті почалося в переламний рік історії радянської держави – в рік смерті Сталіна. Цю подію я сприймала як особисту і всенародну трагедію. Я була тоді довірливим підлітком, життя сприймала таким, як його зображали твори соціалістичного реалізму з обов’язкової шкільної програми. Тоді ще не було „Возз’єднання чи приєднання?” Брайчевського [14, №№ 16–17>, а якщо хтось і сумнівався в непохибності генеральної лінії партії, – то до нас, тодішніх студентів, ті сумніви не доходили... Я належала до телячого покоління. Припускаю, що були й серед нас думаючі винятки, але ми їх не бачили і не знали” [11, С. 432 – 433>.
Надія була жвавою активісткою навчального процесу, брала участь у наукових студентських конференціях, у роботі лекторської групи; захоплювалася історією України, її прадавнім минулим, читала історичну літературу, твори відомих українських письменників-революціонерів, народних борців і покровителів української нації, переймаючись полум’ям їхньої душі, що, як і душа Надії, таємно палала за життя знедоленого людства.
Під впливом внутрішньої українізації, Надія вже на першому курсі підготувала тему наукової конференції „Визвольна боротьба українського народу (1648-1654 рр.) в усній народній творчості”, а наступного року опрацювала тему „Роль Харківського університету в розвитку української фольклористики” [5, C. 277>.
„Із збиранням фольклору було тяжче: на селах дедалі менше пам’ятали й співали народних пісень, творення нових було й поготів жалюгідне, бо радіо достатньо годувало естрадним ширпотребом (головно, російським), що добре прищеплювався, особливо за чаркою. Отже, записування фольклору зводилося переважно до приказок та прислів’їв. Але народна творчість мене цікавила настільки, що темою дипломної роботи я хотіла взяти туристський фольклор. Не знаю, як би мені вдалося прив’язати цю тему до української літератури, бо майже весь відомий мені туристський фольклор був російськомовний (так само, як жаргонізми, „блатні” пісні тощо). І все ж мені кортіло взяти якусь оригінальну тему, а не заяложений „Образ комуніста” чи „Порівняльну характеристику Чіпки і Марка Гущі”. [11, 433 – 434>.
Після закінчення Харківського університету Надія Світлична з головою поринула у культурне життя. Брала активну участь у літературних вечорах, зустрічах, лекціях, екскурсіях, організованих Клубом творчої молоді „Сучасник”. Близько потоваришувала з Аллою Горською та іншими художниками, навчала їх української мови (усі вони високо цінували і любили свою вчительку), допомагала в їхній роботі.
Якщо попервах мовби перебувала в тіні свого старшого брата – чільної особи шістидесятницького Ренесансу, дуже скоро виборола самостійне місце в громаді, набула авторитету, зажила поваги. Вабила до себе людей, уміла запалити інших українською ідеєю, пробудити національні почуття і потяг до творчості на ниві рідної культури.
Гарно співала — а пісня українська була в ті часи, як зреш¬тою і завжди, потужним консолідуючим чинником. Надзвичайно добре читала вірші, доносячи глибинний зміст, — краще за бага¬тьох професіоналів. Майстерно вишивала, мала незаперечний художній хист — не раз допомагала Аллі Горській у виконанні монумен¬тальних художніх робіт, зокрема на Донбасі, а її вишивані мініа¬тюри, створені в Мордовському таборі, не одному зігрівали душу…
Надію знали, її любили. Жвава й енергійна, іронічна й до¬тепна, як і брат Іван, вона природно ставала душею товариства, була вигадливим ініціатором різних розіграшів і пародійних дійств у рамках товариських свят. Саме Іван Світличний згодом залучив сестру до справи самвидаву — цього чи не найреальнішого досягнення шістде¬сятництва. Тож «всевидяще око» режиму не могло не виділити її серед чільних діячів руху Опору 1960-х — носіїв ідеї національного відродження і демо¬кратизації суспільства [2, C. 73 – 74>.
Тому не дивно, що безхмарні роки, насичені звершеннями в ім’я українського національного духовного відродження, в ім’я захисту народної моралі і незалежності українського духу, змінилися для Надії Світличної жахливими подіями, створеними некерованою антинародною владою і пропагандою прихованого рабства радянській політичній верхівці.
18 травня 1972 р. Надію Світличну заарештовано за ст. 62.1. Кримінального кодексу УРСР: антирадянська пропаганда й агі¬тація. Майже рік Світлична провела в ізоляторі КГБ на вул. Володимирській, 33. На провокаційні запитання слідчого відповідала: «Я просто людина, життя подарувало мені щастя спілкуватися з широким колом творчих людей, і репресії проти них я сприймаю як репресії проти мене».
Зі спогадів Надії Світличної дізнаємося: „Якусь ненормальність свого національного статусу я, звичайно, відчувала, але вихована радянською пропагандивною системою, позбавлена можливості бодай ознайомитися з непофальшованою історією свого народу, я вважала такий статус якщо не задовільним, то неминучим у процесі розвитку людства. Так уже склалося, що один народжується слоном, другий — «моською», мусиш миритися з тим, що ти — жінка, а не чоловік, українка, а не росіянка. Добре вже, що якась там «нацменка». І, певна річ, ні на які завоювання чи там твердині я навіть не думала зазіхати” [11, C. 438>.
Засудили Надію на чотири роки таборів суворого режиму. Світлична відбула свій термін у Мордовії в добірному товаристві жінок-політв'язнів (К. Зарицька, Д. Гусяк, І. Сеник, С. Шабатура, І. Калинець та ін.) у селищі Барашево, в установі ЖХ-385/3 по сусідству з табором, де відбували покарання Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл.
Коли у 1976 році повернулася до Києва, життя стало надзвичайно важким: не було свого кутка, постійний принизливий нагляд, повне безправ'я, балан¬сування між неможливістю влаштуватися хоч на якусь роботу (час від часу вдавалося знайти некваліфіковану працю — сторо¬жа, різноробочої, двірника) і загрозою звинувачення в «тунеядстві». Подібне ставлення призвело до того, що взимку 1976 року Надія зважилася надіслати до ЦК КПРС зая¬ву з відмовою від радянського громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Л. Лук'яненком, П. Григоренком, В. Стусом, С. Шабатурою та іншими гідними людьми. «І як людина вільна, як мати своєї дитини, я з усією відповідальністю заявляю сьогодні, у день прав Людини, що вважаю нижче людської гідності, після всього пережитого, бути громадянином найбільшого у світі, наймогутнішого, найдосконалішого концта¬бору».
12 жовтня 1978 р. Світлична виїхала спочатку до Риму, де її прийняв Папа Римський Іван Павло II, а 8 листопада того ж року при¬була до США. Відразу ж знайшла притулок у теплій дружній родині Софії і Тита Гевриків у Філадельфії. Поступово завою¬вала високий авторитет серед української громади за кордоном. Разом із Петром Григоренком і Леонідом Плющем стала членом Закордонного представництва Української Гельсінкської групи. Ця активна громадська діяльність не припинялася ні на мить і ніколи не була завершеною для Надії Світличної до кінця, оскільки навіть далеко від Батьківщини, палка українка жила самими думками про неї і не була спроможна насолоджуватися особистою свободою, поки її народ душить вікове ярмо знущань і гоніння.
Під час довготривалих допитів Світличній ставили стереотипні запитання: „З якою метою Ви...?”, на які вона відповідала коротко і чітко, але усвідомлювала, що треба було казати: „З метою підриву і послаблення радянської влади”.
„З метою підриву і послаблення радянської влади я співала народних пісень в хорі „Гомін”, а також колядувала під Новий рік, перебравшись на чортика; з метою підриву і послаблення радянської влади рвала бур’яни на могилі своєї подруги Алли Горської; з метою підриву і послаблення радянської влади клала квіти до пам’ятника Шевченка і плела рукавиці для хворої Марійки Пальчак” [11, C. 439>.
Боляче переживала Надія загибель близької подруги – художниці Алли Горської, над загадковим вбивством котрої виникало багато різних домислів, чуток і пліток. Через це Світлична ще більше лютувала на ту дійсність і той „порядок”, за якого вільні люди вимушені страждати і гинути ні за що. Вона дивувалася, чому ім’я цієї жінки, яка була доволі відомою художницею і культурною діячкою викреслюють зі сторінок українського мистецтва, чому так нетерпимо ставляться до самого імені Алли Горської? „...Навіть у монографіях чи в „Словнику художників”, де згадують її роботи, ніде не названо її імені. І це при живих свідках – під репродукціями її творів підписують інших авторів чи, скажімо, співавторів а на її ім’я накладають табу!”, - кепкувала Надія Світлична. На ці обурення їй коротко і шаблонно відповів капітан Берестовський: „Ми ж не можемо популяризувати творчість антирадянськи настроєної людини!”
Нещасна бунтівниця мало не щодня довідувалася про масові арешти друзів та знайомих письменників, громадських діячів, журналістів та небайдужих громадян України, з якими вона була більш-менш знайома. „У такій ситуації, в якій я опинилася після січня 1972 року (сестра і товаришка багатьох арештованих, сама під слідством, звинувачена в антирадянській агітації і пропаганді), стосунки з людьми, як правило, різко змінюються. У декого з давніх товаришів і навіть друзів раптом зовсім не стає часу, зоб відвідати, зустрітися, сказати добре слово. Дехто настільки втрачає зір, що, навіть, зустрівши на вулиці, не помічає або не впізнає. Але буває й навпаки: малознайомі або й незнайомі люди стають близькими, бо знаходять для тебе у важкий час приязне слово...”.
Описуючи у своїх спогадах перебування у тюрмі, Надія Світлична запевняє: „Тюрма живе за своїми законами – писаними і неписаними. Зрештою поза тюрмою все відбувається так само, але більш ілюзорно, не так чітко. В незагартованому житті дуже сильна ілюзія простору і вибору. В тюрмі простіше. За тобою зачиняють браму, ведуть порожніми коридорами, замикаючи всі двері, які трапляються на шляху...”
Але, на світобачення Надії, були й світлі моменти, заради яких кортіло жити, які й тримали її весь цей час – це найтепліші почуття до рідних українських традицій і втілення їх наживо для того, щоб раділо серце, а душа прагла вирватися на волю з-під варварських тортурів радянського тоталітарного режиму.
Одним з таких світлих моментів під час перебування у Мордовському концтаборі було святкування Різдва в дусі українських традицій. Надія з ніжністю і гірким болем згадує цей час в своїх спогадах під назвою „Різдво в таборах”.
„Протягом свого 4-річного ув'язнення мені припало тричі святкувати Різдво в умовах Мордовського концтабору для жінок. Дух земляцтва в таборах досить міцний, особливо на свята в'язні згуртовуються за традиціями рідного краю...
Офіційно всі свята в ув'язненні — і релігійні, і навіть ра¬дянські, чи особливо радянські — відзначають в один спо¬сіб — посиленням конвою і загостренням режиму. Тому в'язні самі стараються вирізняти з сірої маси невільничих днів ті, які вони хочуть, і так, як вони можуть.
Ми починали готуватися до свят заздалегідь, ще з літа. Якщо комусь належалася з дому посилка (їх дозволяють ли¬ше з другої половини терміну — раз на рік по 5 кілограмів з обмеженим асортиментом), і все ж, якщо комусь дозволя¬лося дістати ту рідкісну посилку, то для неї замовляли в ро-дичів грамів 30-50 маку, стільки ж горіхів, сушениці, грибів. Це все добре (нехай по пучці, все одно – скарб) зберігали до свят. Навіть якщо хтось із нас хворів, того неторканого за¬пасу не чіпали. Зрештою до Різдва мали традиційних 12 страв, а якщо бракувало до 12-ти — лічили окремо хліб і сіль, узвар і чай.
Напередодні Різдва (за тиждень чи два) старалися поши¬ти рукавиць (це була наша примусова праця) стільки, щоб на Різдво не працювати...
Наставав Різдвяний вечір. З першою зіркою, як годиться, сідали за стіл. На столі ще бувала й гілочка сосни завбільшки в долоню (якщо вдавалося крадькома роздобути), прикрашена мініа¬тюрними вишиваними свічечками (роботи Орисі Се¬ник). Свічечки однакові, але кожна іншого кольору і перед відбоєм ми могли вибрати собі на свій смак. Над столом — прикріплена до стіни велика ви¬шивана Різдвяна декоративна закладка, вишита, як і все в бараці, руками невтомної Орисі Сеник. Сюжетний взір до неї скомпонувала Стефа Шабатура — художниця, яку жив¬цем відірвали від улюблених гобеленів, і вона гамувала тугу за ними, компонуючи взори закладок.
Табірні страви ми за традицією лишали душам померлих і кликали їх до свого столу нарівні з живими. Часом тяжко було їх навіть розрізнити: загибла Алла Горська була так са¬мо в іншому світі, як і наші живі діти й батьки. Наче в Галичевій пісні:
Я за мертвими давно вже не плачу —
Я ж не знаю, хто живий, а хто мертвий.
Наспівавшися колядок за столом, ми виходили з барака колядувати сусідам і всім добрим людям — як казала в ди¬тинстві бабуся — всім, «хто в лісі й поза лісом». Сусіди — це наші побратими Василь Стус і Славко Чорновіл, з якими нас розділяло лише кілька рядів «запретки» (колючих дро¬тів і переораних смуг землі), та ще високі паркани, що не да¬вали змоги нам ані побачитися за всі ті роки, ані почутися. Правда, вони нас один раз почули, і то було, власне, на Різдво. Під тим враженням В. Стус написав потім вірша.
Можливо, я створила тут надто ідилічну картину. Може, вона й не була такою насправді, адже були там ще й інші ді¬йові особи: озброєний конвой на «вишці», наглядачі, які в усьому вбачали порушення режиму, і стукачі, які крутилися тут-таки, поміж нами. Але те все відсіялося з пам’яті, як по¬лова, — лишилося те, що становило нашу суть: спільний на¬стрій, спільна радість і спільні біди — все на отому вишива¬ному чотирикутнику, як на долоні” [11, C. 553 – 555>.
Для Надії завжди існувало дві тюрми, попри всі ті, де їй довелося побувати: тюрма безправ’я і тюрма з залізними гратами. І перша з них була найстрашнішою, оскільки випивала душу, поки остання точила тіло. Адже коли на волі забороняють листуватися з друзями, відвідувати родину, бачитися з однодумцями і підтримувати ідеї один одного – чи це не тюрма, чи не найжахливіша мука на світі? І що важливіше – тюрма на своїй власній землі, землі, яка була загарбана, але не підкорена, землі, яку намагалися приборкати, але цього не вийде, доки живий останній українець. І це життя, де воля гірше за тюрму мало щодня супроводжувати Надію Світличну в кожний новий „совєтський” день, прірві якого не було краю.
Після звільнення з Мордовського концтабору і повернення до Луганську, за словами самої Світличної, „почалися звичайні в'язничні клопоти: обшук, під час якого в мене забрали саморобний натільний хрестик із ниток — і я одразу оголосила голодівку (бо як я ще могла протестувати в тих умовах?), влаштування в переповненій тюремній камері з суцільними двоповерховими нарами (я опинилася, наче в труні, під вікном другого поверху), сякі-такі знайомства зі співкамерницями-кримінальницями”.
Але, попри всі страхіття, як випали на долю Надії Світличній, доба випробувань тільки починалася. Згодом цій жінці доведеться пройти через справжнє пекло подібних „екскурсій під конвоєм”, які вона потім згадуватиме у своїх „Спогадах”, та „відпочивків” у концтаборах радянського режиму за так звану „антирадянську діяльність”. Саме це словосполучення Надії чутиме частіше, ніж ім’я свого сина то з повісток до суду, то від знайомих – прихвоснів партії, то від звичайних фанатів „совєтського дива”. Попереду чекали великі і малі психологічні драми, розчарування в людях і, натомість, відкриття наново тих, хто не дав світові „спіймати себе”, тих, які були схожі на Надію Олексіївну Світличну [8, C. 84 – 86>.
На сьогодні в Україні існує багато літературних видань, газетних публікацій, документальних фільмів про життєвий шлях і патріотичну діяльність Надії Світличної. Зараз більш-менш доступна інформація про її активні виступи на захист демократизації суспільства та послаблення влади партії на зацькованих українців. Є можливість дізнатися про її найперші публікації журналістських статей та художніх творів, перші інтерв’ю, виступи на радіо, її писемні розмірковування про народ; збереглися також безцінні збірки її спогадів, за якими безпосередньо і складалася її біографія.
Про Надію Світличну згадують по сьогодні і ті, хто були її близькими друзями чи хоча б знавали її особисто, і ті, хто ознайомився тільки з її біографією та славетними подвигами в ім’я української державності з опрацьованої літератури. Серед тих, хто спілкувався зі Світличною за її багатогранне життя були відомі політичні особи, науковці, професори різних кафедр університетів України, доценти, літератори тощо. Кожний, хто хоча б раз зустрічався з нею, назавжди залишить у пам’яті її образ, як „подвижницю національної ідеї, одну з тих, хто підіймав націю з колін”, - так, наприклад, охарактеризував Світличну в одній зі своїх наукових статей Володимир Семистяга – доцент кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.
Також він залишив, а потім видрукував деякі спогади про письменницю: „Звертаючись до питання формування характеру Н. О. Світличної як особистості, не можна пройти повз свідчення тих, хто знав і пам’ятав її з шкільних років. Документально встановлено, що колишні однокласники відзначали прагнення до знань і наполегливість в опануванні ними, цінували її громадську активність. Мало хто із старобільських школярів був таким обізнаним і старанним постійним читачем районної бібліотеки для дорослих, що так уперто студіював книжкові бібліотечні фонди та „товсті” журнали, як вона. До того ж, була чи не єдиною серед тих, кого цікавили новинки книжкового світу, твори класиків української літератури та можливості віднайти хоч якусь копійчину, щоб придбати через місцеву книгарню для власної книгозбірні прозу та поезію молодих талановитих письменників” [12, 120 – 121>.
Не можна оминути також її звернення до видатних українських письменників, більшість з яких були її близькими друзями і допомагали проводити „антирадянську пропаганду” на теренах України: „Мені щастить на непорожніх в Україні людей”, - наголосила Світлична в одному зі своїх інтерв’ю [10, C. 12>.
І нарешті славетного 1991 року вона разом зі своїми друзями і своїм народом святкувала жадану перемогу над зверхністю чужинців в Україні, святкувала жадану Незалежність, хоча Радянський Союз і залишив по собі болючі рани у свідомості й серцях тих, хто вижив, але був спустошений духовно. І все ж Надія (не дарма ж її так назвали) дивилася в майбутнє оптимістично, закликаючи нащадків до віри в державу, віри в себе і неустанної боротьби, навіть в цей мирний час, за свободу вибору і духовну свободу кожного громадянина.
Саме тому для нас, нащадків борців за волю і славу України, головне зрозуміти і виконати ті настанови, що заповіли нам наші прославлені предки, дотримуватися тих канонів, які встановлював ще великий Тарас Шевченко, а потім, переймаючись його патріотичним духом, й інші письменники, в тому числі і Надія Олексіївна Світлична.
Ця видатна українка подала нам велику кількість зразків та прикладів любові до Батьківщини, порад, як залишатися Людиною за будь-яких обставин, незважаючи на те, які межі встановлює та чи інші влада в державі. Вона прагла навчити нас бути справжніми українськими націоналістами, патріотами, державотворцями, які писатимуть нову історію України, розвиватимуть її культурну та духовну спадщину, а також збагачуватимуть свої душі знанням та вірою.
Отже, ми маємо стати послідовниками її світлої справи в ім’я нашої держави, нашого народу і нас самих, бо ми є народ, ми – це Україна.
Література:
1. Карасик С., Овсієнко В. Світлична Надія Олексіївна // Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР. – Т. 1. Україна. Ч. 2. – Харків: Права людини, 2006. – С. 663-667.
2. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі Опору 1960 – 1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 11, 73-74, 126-127, 163-164, 171-172.
3. Нежива Л., Неживий О. Надія Світлична // Юному краєзнавцеві Луганщини. – Луганськ, 2007. – С. 34-71.
4. Коцюбинська М. Без неї не було б ніякого шістдесятництва... // Молода нація. – 2006. – № 2 (39). – С. 5-11.
5. Коцюбинська М. Надія з родини Світличних // Українки в історії. – К., 2004. – С. 276-278.
6. Неживий О. Живе світла пам'ять // Літературна Україна. – 2009. – 22 січня. – С. 8.
7. Світлична Н. О. Твори: Автобіографія. Спогади. Статті. Інтерв’ю. Листи / Упоряди., передм. О. Неживого. – Луганськ: Знання, 2006. – 212 с.
8. Екскурсії під конвоєм // Бахмутський шлях (Луганськ). – 2005. – № 1–2 – С.84-86.
9. Різдво у в’язниці // Свобода (США). – 1993. – 5 січня.
10. Мені щастить на не порожніх в Україні людей: Інтерв’ю (Розмовляли Р. Лиша і Ю. Вівташ) // Час. – 1999. – 15–22 січня. – С. 12.
11. Світличний І. О., Світлична Н. О. З живучого племені Дон Кіхотів / Упорядкував. М. Х. Коцюбинської та О. І Неживого. Передм. та прим. М. Х. Коцюбинської. – К.: Грамота, 2008. – 816 с., іл. (Серія „Бібліотека Шевченківського комітету”).
12. Семистяга В. Ф. – Документальні матеріали Державного Галузевого Архіву Служби Безпеки України (ДГА СБУ) як джерело до життєпису Н. О. Світличної // Науковий збірник „До 80-річчя народження Івана Світличного”. – С. 117-129.
13. Доброокий. Спогади про Івана Світличного: [Поет-шістдесятник, правозахисник, політв’язень> / Упоряд.: Л, Світлична, Н. Світлична. – К.: Час, 1998. – 575 с.
14. Брайчевський М. Возз’єднання чи приєднання? – Україна, 1991. – №№ 16–17.
ID:
340913
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.05.2012 23:23:37
© дата внесення змiн: 30.05.2012 23:23:37
автор: Олеся Василець
Вкажіть причину вашої скарги
|
