День промайнув на одному подиху. Вже поспішав додому, там мене чекала кохана. Переступивши поріг і нашорошивши вуха, мені стало зрозуміло, що вона кудись пішла. В грудях закрутилося хвилювання… Нічого не сказала…
Ми жили разом вже майже місяць. Для мене було трохи незвично. Певне, я занадто довго жив одинаком і тепер був трохи розгублений. Побутові дрібниці вляглися за перший же тиждень. Ми були створені один для одного.. Все було чудово і я навіть мріяти не міг про таке щастя, та відчуття незвичності постійно переслідувало… дивне то відчуття…
Її довго не було. І хвилювання посилювалося з кожним поглядом за вікно. Верхівка сусідської багатоповерхівки потонула в темносиній, аж чорній хмарі. За півгодини гупнув по околицях грім, прокотившись вдалину гулом. Забриніли перші каплі.
Починалася гроза. Її ще не було…
Я люблю дощ. І гроза мене чимось приворожує. Я сів на підвіконник, опершись плечем на скло і спиною на стіну. По той бік вже бурхала стихія, блискавка розрізала небо гострим жалом. Дощ посилювався… Я був зачарований тим дійством… і стривожений…
Скрипнули вхідні двері. Зашурхотіли кроки. Я не обертався, та я б пізнав ці кроки навіть уві сні… Дяка Богу, вона повернулася! По склу стікали капельки дощу, переплітали свої сліди і несли донизу вологу і щастя свіжості. Захлюпали кроки… Я відчув дотик її руки до мого плеча. Вона не промовила ані слова, вона все розуміє. Я притулився щокою до її руки і закрив очі. «Я хвилювався…», - прошепотів я, її рука була прохолодна і волога, та така рідна…
За кілька хвилин вона вже в сухому сиділа зі мною на підвіконнику в моїх обіймах. Обіпершись на мене спиною, дивилася на дощ. Намагаючись зігріти, я притиснув її до себе сильніше. Дощ все йшов і йшов… Вона тихо муркотіла, їй було добре… Хвилювання зникло і накотилася солодка хвиля кохання…
