Одного сонячного рання
Хтось народив чисте кохання.
І день цей сяяв сонцем ясним,
Промінням теплим і прекрасним.
Котре манило двох до себе,
Хоч розум говорив: «Не треба».
Та вмить десь зрада народилась,
Сонце за обрій закотилось,
Проміння враз зникати стало
І серед дня чомусь смеркало.
Тих двох, кого зранку манило,
Кохання зрадою накрило.
Від них пішло і залишило
У серці гострий біль, мов шило.
Де взявсь той біль ніхто не бачив,
Але від нього кожен плаче.
Він ходить з зрадою під руку,
Сестрою називає муку.
Серце так стислось, заболіло
Коли надворі потемніло.
В ту мить страждання народилось
Й на віки вічні заручилось
Із мукою у парі жити.
Союз міцний вже не розбити.
Вже й ніч потроху наступала
І наче всіх попереджала,
Що принесе вона нещастя
Із мукою і болем в зв’язці.
Мені здавалося це змова,
Серце так нило в грудях знову.
Я думала - прийде світання
І знов народиться кохання.
Пережила ту ніч мов пекло,
Та мука, сум і біль не зникли.
Лиш раз кохання засвітилось
І мов навіки закотилось
За обрій муки, суму, болю,
Котрі трима його в неволі.
Життя мов сутінок вже стало,
Веселість зрада поховала.
І я несу мов хрест кохання,
Котре родилось на світанні.
19. 11. 2004
