|
Одного дня Валентина прокинулась. В її голові витало безліч думок, і тіло її пронизувало якесь дивне відчуття. Їй здавалося, що зовсім скоро повинне статися диво, що перевернуло б в шкереберть її сіре і аж ніяк не цікаве життя.
Уже при місячному сяйві Валя звернула увагу на падаючу зірку, і замруживши очі загадала бажання. Я не знаю напевно, що вона забажала, але усе, що відбувалося далі – відверто мене здивувало. І не виникає сумніву, що її відчуття не було лише сподіванням.
***
Вона відкрила очі, а навкруги були лише гори. Десь там в далечі виднілися дерев’яні хатинки, з димарів яких виходив дим. Дівчина була у Карпатах.
Ошелешена Валя прокинулась. « Усе добре. Я вдома… », - подумала дівчина . І ось уже з кухні лунав дзвінкий мамин голос. Мати кликала її до сніданку.
По дорозі до школи, Валентина думала про свій сон, адже їй так хотілось хоча б раз побувати в Карпатах - побачити полонини, послухати трембіту і більше дізнатися про культуру гуцулів.
Зайшовши в клас, вона сіла за парту. Розпочався перший урок. Дівчина не чула майже нічого. У її очах і досі майоріли ті гори, ті будиночки з димарями… Валя повернула голову, щоб хоч якось зосередитись, і побачила за вікном кішку. Як вона там опинилась? Це ж четвертий поверх, і поряд немає ніяких виступів. На мить дівчина відвела очі, і поглянувши ще раз у вікно не побачила там кішки. « Чи це була примара?», - запитала вона себе.
Урок закінчився. Валя поспіхом підбігла до вікна, але там нікого не було. До того ж, дівчина не знала, що саме хотіла там побачити.
День майже доходив до вечора, а вона після уроків, розгублена чи вражена, побаченим йшла додому. Її місто було маленьким,як то кажуть, – провінція. Валентина знала кожну вуличку, кожну будівлю і різні історії пов’язані з ними. За квартал до її дому знаходився маленький будиночок з крихітними вікнами, з низькою стелею. І двері там були дерев’яні, а на подвір’ї росла яблуня. Колись там жив старий дід Олесь. Саме він прищепив їй любов до фольклорної музики та розповів багато цікавого про краєвиди Карпатських гір. Вона часто приходила до нього. Він грав їй на сопілці, співав пісні, що так подобались дівчині. Але дідусь помер рік тому. І, проходячи повз його хатинку, їй дуже сильно хотілося плакати. Чи то дівчині просто шкода його – такого доброго, чи то вона сумує за ним і його піснями? Я не знаю, але скажу, що він був найближчою їй людиною. Може вона помиляється? Вона ще стільки не бачила.
***
- Доню, йди погуляй. Сьогодні вихідний, а ти вдома.
Валя не довго думала – зібралась і вийшла з дому. На вулиці було прохолодно. Здіймався холодний, але легенький вітерець. Вона йшла до парку, збираючи опале з дерев жовте листя. Дівчина підняла голову, щоб подивитись на сонце, але воно було уже не таким теплим і привітним, як місяць тому.
Назбиравши достатньо гарний букет різнокольорового листя, вона присіла на лаву; дивилася на людей, що прогулювались, дітей, що бігали і гралися у листі. Несподівано до її ніг прибігла кішка. Та сама, що вона бачила у вікні. Їй закортіло погладити кішку, але та відбігла і почала мнявчати, ніби кличучи дівчинку за собою. Валя побігла за кішкою, залишивши свій букет на лаві. Вона бігла в слід. Кішка привела її до будиночка старого діда Олеся. Двері відчинилися самі. І вона зайшла в середину. Її не було тут цілий рік… І за цей час майже нічого не змінилося, окрім…
У дідуся була скриня. Він частенько порпався у ній, щось завжди викладаючи і складаючи. Валентина ніколи не бачила, що він там зберігає. І зараз ця загадкова скриня стояла посеред кімнати, а не, як зазвичай, у кутку біля шафи.
- Доню, прокидайся.
Валя розплющила очі. Невже це був сон?
***
Розпочався черговий день, коли вона зранку йшла до школи. Проходячи повз знайомий будиночок, дівчина вирішила зайти туди. Ключ від дверей був захований під віконною шибкою. Валя відчинила двері. Усе було як тоді. Лише купа пилу покривала всі речі, що були у кімнаті. Вона зазирнула у шафу: старий одяг… У нього був якийсь дивний запах, чи то від старості, чи то від пилу і духоти. На кухні щось впало. Це дуже злякало дівчину, але їй закортіло поглянути, що там? То була кішка. Та сама кішка, що вона бачила у вікні, і що тоді наснилася їй.
- Дівчина, що ти тут робиш? Чи це твій дім? Виходь! – сказав кремезний чоловік, що стояв у дверях.
Валя вибігла з будинку і попрямувала до школи. « Такий дивний чоловік.., - подумала вона, - з чорними вусами. І звідки він узявся?».
День закінчився на диво швидко. Було вже дуже пізно, а вона все сиділа біля вікна і думала про все, що з нею сталося.
Вона лягла в ліжко, але ніяк не могла заснути. Їй здавалося, що сходить з розуму, але водночас це зацікавлювало дівчину. Дівчина чекала наступного дня в надії на те, що станеться ще якась пригода, але Валя зовсім не підозрювала, що усі її пригоди стаються вночі.
***
І засурмили трембіти на полонинах, засурмили так голосно, що дівчинка прокинулась. Вибігла на вулицю, а довкола лише гори. Трохи нижче було розташоване селище. Так само, як і тоді, з димарів йшов дим, а трохи далі двоє пастухів погнали отару овець на пасовище.
Валя бігла вниз. Боса. По ранковій росі. І у очах її було щастя. Вона сміялася. Збила ноги до крові об каміння біля річки, але не відчувала болю – відчувала волю, аж доти, доки трембіти не затихли, і вона не відкрила очі.
- Доню, що тобі снилось? Ти посміхалась уві сні.
Сонна, не розуміла, чому вона тут, а не там? Це знову був сон. І вмить стало так прикро. І навіть оповило її розчарування, але згадати, як їй було добре. І знову таке дивне відчуття… І щоб знову опинитися там, їй потрібно лише заснути.
***
Пройшло трохи більше тижня, а їй так і не вдалось потрапити туди знову, у свій « щасливий » сон. Валя вже навіть не спала спокійно. Дівчину тривожило безсоння.
Сьогодні вона також не спала. Думала про завтрашню контрольну і вже менше згадувала Карпати.
- Гей, дівчино! – кликнув хлопець через вікно. Валентина визирнула і побачила, що парубок махає їй рукою: «Ходімо до річки!».
Дівчинка вже не розуміла чи то вона спить, чи то справді з’їхала з глузду? Він узяв її за руку і голосно закричав:
- Побігли!
Вони бігли вздовж річки, по камінні. Бігли біля жінок, що прали одяг. Бігли і кричали.Настільки голосно, як тільки бажала їхня душа.
- Стій. – сказав хлопчик, - Все, прибігли. Тобі туди. – він вказував рукою до лісу.
- Я не хочу. Навіщо?
- Не знаю, але ти повинна піти туди.
У мить вона залишилась одна. І озираючись вже не бачила ні селища, ні жінок, що прали одяг. Дівчині нічого не залишалось, як попрямувати туди, куди їй вказав хлопець.
Валя йшла по стежині, піднімаючись вверх. Навкруги було спокійно. Лунав пташиний щебет і де-інде був чутний стукіт дятла. Вона підіймалась все вище і вище, аж доки в далечі їй не розвиднівся будиночок. Це була та сама хатинка з маленькими вікнами і низькою стелею. Дівчинка підбігла ближче і побачила діда Олеся.
- Здрастуйте! Це ж я - Валя! - радісно промовила вона йому, але він промовчав і навіть не глянув на неї. Валентина стала просто навпроти нього, але дідусь не зважав. Він наче дивився крізь неї. Походивши біля старенького декілька хвилин, вона зрозуміла, що дід не бачить її. Довго сидів Олесь мовчки, а потім, так само сидячи і дивлячись кудись в далечінь, сказав:
«Час минає – я старію.
І нікого у мене немає,
А я ж по тихеньку вмираю…
Лишень рай навколо мене і час невпинно минає…»
Дідусь дістав волинку і почав грати.
Уже стемніло. Зірки на багряному небі освітлювали стежку, що так гарно, мов зачарована, блищала різнокольоровими барвами.
Він, вже старенький, попрямував до хатинки, запалив свічку і сів за свій письмовий стіл. Валя стояла біля нього і читала усе, що писав дідусь. Це був лист « Моїй любій, Орисі!» У її голові виникла думка, що це його зникла дружина, про яку він колись розповідав. Дівчинка читала далі:
«Ах, Орисе… Мені тяжко без тебе. Кожного дня я пишу тобі листи і не знаю, чи ти їх отримуєш. Ніякої звісточки від тебе ось уже пів віку… Я шлю тобі цілунок, не знаючи, яка ти стала. Якщо ж така, яка й була раніше – гарна, то вже напевно, не потрібен тобі мій цілунок…»
Дідусь гарно запакував його і поклав на полицю, де лежала сотня таких листів. Це змусило її плакати:
- Ой, дідусю! А я ж ніколи і не думала, що Вам так самотньо… Ви ж завжди посміхались…
- Бачиш, доню… Я посміхався, бо ти у мене була. Коли я жив у місті, моя душа завжди була тут – у Карпатах. Бо тільки тут я міг бути собою. Коли повернешся, не забудь забрати мої листи. І обов’язково подивися у скриню. Ось тобі ключ.
Дівчина простягнула руку, і на її долоні вже лежав маленький металевий ключик.
На вулиці було достатньо світло. Валя одягнулась і побігла до будиночка. Вона забігла у середину, знайшла листи і взялася відчиняти скриню. З вулиці лунали різні чоловічі голоси. Вони мали підірвати хатинку. Замок від скрині наче навмисне не відчинявся… Вона почула лише « Готуйсь!» …
***
- Діду, збулося моє бажання.
- Справді? А що ти забажала?
- Це уже не важливо.
Вони стояли біля будиночка, дивилися на гори. І знову заграли трембіти. І знову вона, щаслива - бігла у низ за мрією.
06.07.2012р.
ID:
360032
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.08.2012 22:31:04
© дата внесення змiн: 11.11.2014 01:40:28
автор: Вероніка Стрельченко
Вкажіть причину вашої скарги
|