Коли у Києві ще й близько не було
Макдональдсів, ТЦ і мерседесів,
Я до бабусі їздила в село,
Дорогою у напрямку Одеси.
Дитинство – то наївна іпостась:
Усе здається напричуд казковим,
І захват викликає навіть грязь,
А ще й поля, і кози, і корови!
Автобусик неначе стрибунець
Підскакував на ямах та ухабах.
І ось дороги довгої кінець -
Там радо зустрічали Дід та Баба.
Не у казках вони жили-були,
В житті перегорнули купу лиха.
Ніяких благ собі не нажили –
Стирчала на хатинці сіра стріха.
А на заборі - глечики у ряд,
Старенька вишня у тісному дворі,
Зате квіток усміхнений наряд -
Що килимки багатокольорові.
Кімната, фото, лавка в пів-стіни,
Оглушливий годинник під віконцем,
А вранці – півники, горласті крикуни,
Викочують на небо дивне Сонце.
І що там за проблеми є, хтозна,
Коли чекають річка, човен, друзі,
Природа соковита і рясна
Навіює красу в усій окрузі,
Коли вночі небачені зірки
Летять униз яскраві, величезні…
Розтанули в минулому роки,
А полохливі спомини не щезли.
Там зараз – майже вимерло село,
Пиячать безупинно дідугани.
Та витре Час спітнілеє чоло
І далі буде йтиме без догани.
Але душа щемить по сій порі,
Що на мобільці не існує зваба -
Ніколи не набрати номери,
Де буде те казкове: Дід та Баба.