"Люблю" – мовчать, як ніч, її щасливі очі.
"Кохаю" – стугонить в крові гемоглобін.
Та мозок-інтриган вже щось сказати хоче,
Ману якусь спішить поставити на кін.
І ось язик-сліпак, як змій, уже готовий
Отруту перелити всю свою в жало...
Одно лиш слово, необачне слово, –
А як серцям коханим ґерцю додало!
І знову сумніви. І знову – ніч безсонна…
І відчайдушний спурт в зализуванні ран.
А завтра – прірва межи двох сердець бездонна.
І вбите в смерть одно з найщѝріших кохань.
Буває так в житті, що хочеш щось казати ніжне, добре.. Язик плете собі своє.. І вже розбите все ущерть.. Та взагалі, то не язика справа, а дурної голови...