Широкий Український степ,
Посеред степу річка протікає,
Тополі примостились над водою,
Неначе велетні чогось чекають.
Закохані в таку красу,
Стоять старі хатини аж до краю.
У кожної із них жива душа,
І серце є, але людей немає.
Нема кому сказати добрий день,
Та ввічливо спитати про здоров’я.
Попід стіною зріс старезний клен,
Сльозу свою пускає під корою.
Проходжу поряд, щось скрипить, бува…
Та ні, то двері вітер так гойдає.
В вікні неначе заблищало скло, хіба…
Ні, просто сонце в ньому грає.
Та лиш на пагорбі, в кінці села,
І люд знайшовся…і хрести й могили.
Могили поросли вже бур’яном,
Хрести попадали, давно, й погнили.
Та без людей ні серця,ні душі не має, один костяк від хатоньки стоїть...
Дуже Ваш вірш зворушливий .
Роман Хвиль відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Що до серця-це метафора, але ж кожен неживий об'єкт має свою історію, в кожній цій хатині колись росли та сміялись діти, люди в них кохались, співали, плакали...