Не торкаючись трав,
не лишивши сліда в порохняві доріг,
уникаючи поглядів
вікнами розокулярених міст,
у сідлі він летить
і ніколи йому не завершити біг,
поки знов на шляху
не постане з віків той обпалений ліс.
Стрічний вітер
вплітає сваволю в вуздечку коня.
Дно зіниць -
зцементований відчаєм попіл зотлілих надій.
Щось шукає у світі живих,
чи намарне когось доганя
блудний син, нерозкаяний Богом,
непрощений батьком, Андрій.
У загублену шаблю
сосновим корінням вгризається час.
Тисне в плечі, як плата за зраду,
чужинський жупан.
Та удень і вночі,
знову кличе, зове блідочоле дівча
за собою у ніч,
у солодкий, знеможено-хтивий туман.
Кволі руки її
розірвали братерства сталевий ланцюг.
Вірність серця зіткнулась з обов"язком -
антитіла!
Порятунок від батька -
сльозами відточена крапля свинцю
на свитині козацькій
розлитим червоним вином розцвіла.
Ця краплина упала на-терези,
названі - "пекло і рай".
Лиш здригнулись вони,
а Суддя зрівноважив і гріх, і добро.
Злочин зради і вірність коханню -
нарівно закінчилась гра.
Присуд - вічно летіти
між брудом землі й чистотою зірок.
На зчорнілих, беззвучних губах
вічно нести полячки ім"я,
лоскотати невидимим щовком волосся
чекання долонь.
Але знову вітри
незборимо вертають на "круги своя" -
Дубно, ніч.Кожен грає
призначену автором роль.
Незбагненно - чи ніч, наче очі,
чи очі, як стомлена ніч.
Переплетення слів
з невгамовністю губ - епілог в небутті.
Голубі переливи прозорості душ,
що прийшли з потойбіч,
невагомість туману
з ознакою пристрасно сплетених тіл.
Буде ранок, обвуглений ліс
і Тарас - чи людина, чи тінь...
Краплі батькових сліз
на долоні затверднуть блискучим свинцем.
Недолюблених душ, недомучених мук,
недожитих життів
на останнім листку
всемогутнє перо замикає кіоьце...
...А Петро заховає від раю ключі,
і відверне лице.
Унизу перевернеться автор
у темнім своїм небутті.