Вона випала склянку води
Й подивилась в холодне вікно.
Наче струмом карталися руки,
Й тягнуло постійно «на дно».
Що за «дно»? про що ти говориш?
Ти ще сонна й очей не відкрила.
Відпустила себе, відпустила.
Може, краще п’яніти зі сном?
Що мені день, та що мені люди..
Бігають, шукають, збиваються з ніг..
Я сяду,
Почукаю поки всюди усе потемніє
І випаде сніг.
Так, вона жадає ночі.
Лиш тоді розквітне цвіт її емоцій.
Лиш тоді вона ковтне повітря,
З відкритої фіранки,
Як дихатиме вітер.
Він вплететься у волосся,
Її пряме руде волосся.
Гратиметься з ним як захоче,
Так давно вже повелося.
Вже за північ, і нема нікого,
Ні машин, ні в’їдливих дюдей.
Лиш тиша,
Леді граціозна.
Та ось скоро, і почнеться день.
