Сьогодні ти знову прийшов нізвідки…Знаєш, я думала, ти давно зник. Я ж стільки часу не бачила і натяку про тебе, я забула навіть твій зовнішній вигляд…Пригадую, як колись Ти отруював моє існування своєю присутністю….Як тільки на землю опускалась темрява, ти виходив харчуватись моїм страхом і огидою. Я захищалась як тільки могла: кричала, плакала… Била тебе із люттю і ненавистю, щоб тільки ти пішов із мого життя… Але ти повертався знову і знову, і все починалось спочатку…
Але одного дня мені набридло ділити з тобою своє житло. І я вирішила тебе вбити. Отруїти. Щоб ти помер швидко і безболісно… І я зробила це - холоднокровно і незворушно. Я впевнено вводила ін’єкцію своїми ж руками! І знаєш, такою щасливою я бувала не часто - адже тебе цієї ночі не було! І наступної! І ще багато днів і ночей! І я жодного разу не жаліла про зроблене. І навіть вихвалялась своїм вчинком перед іншими…. Адже мені здавалось, що з тобою покінчено навіки…
Та сьогодні ти знову прийшов нізвідки… І всі почуття повернулись. Я вже мало не впала розпач, але якось вчасно згадала, що ніщо тебе не може вбити. Навіть ядерна бомба. Бо це я в твоєму домі, а не ти в моєму. І я повинна вчитись жити з тобою, хоч якби це не було неприємно…
Я ніколи не звільнюсь від тебе… Ніколи….
П.С.Хоча якщо людство знайде якусь краще отруту від тарганів, можливо не все так безнадійно?
