Ти зустрів мене,
коли я мокра під дощем стояла,
курткою вкрив і додому відвів.
Тоді я ще не знала,
що попаду в твої лещата.
Дурною і наївною тоді була.
Ти був добрий і ніжний.
Хвалив мої очі, жовте волосся,
казав, що кращої ще не зустрічав,
що я мов той Ангел
з білими крилами на спині.
Я ж засоромлено очі закривала,
ти ж не зважав, продовжував компліменти казати.
….
Ти називав мене своїм Ангелом,
яким я завжди мріяла стати…
…
Що ж ми закохалися.
Ми кохали один-одного,
так як ніколи досі.
Проте…уже незабаром
усе забулося, стерлося,
перетворилося на прах
і ті фото, що ми робили
на пам’ять з тобою
вже нікому непотрібні…
і точно тобі!
Ти використав мене,
мої почуття, плюнув у душу,
а коли йшов,
тобі навіть сміливості не вистачило
обернутися і вибачитися.
Лузер, боягуз…ненавиджу
