Стоять у воді вже зів’ялії квіти,
Вони – тихий спогад про тебе, про нас…
А я вже не можу тебе не хотіти,
Ось тут біля себе, і саме в цей час.
А стіни в кімнаті усе пам’ятають,
І радість, і щастя, і сльози мої.
То може вони тебе теж не впускають,
Щоб ти не тривожив їх на самоті?
Прощатися важко, коли відпускаєш,
Пускати по тілу вже втомлену кров.
На струнах моїх більше ти не заграєш,
Забуті пісні про щасливу любов.
А кажуть, що час виліковує швидко,
Та тільки неправди найбільше - в словах.
Любов – не пружина, а порвана нитка,
І щастя, на жаль, тільки рветься по швах.
Обпечена сонцем жагучого літа,
Я вже не зіграю подібних ролей.
А поки болить – я бродитиму світом
В активному пошуку твоїх очей.
