|
...На тройке добрых почтовых лошадей я с Трохимом и с
чемоданом поутру рано выехал из Киева...
Тарас Шевченко
Частина 1.
З єдиною метою, хоча і неординарною – «виписати» доньку Марину з власного будинку, тобто зняти з реєстрації за місцем проживання (смт Дігтярі, що на Чернігівщині) для оформлення ПМП в Німеччині – я відвідав мій обласний центр – місто Чернігів, що в цьому, 2013 році відмічає свій 1300-й. Позаяк в обласному відділі міграції населення Міністерства внутрішніх справ України, як пояснила мені Валентина Петрівна, керівник паспортної служби відділу, не мають «печатки» для відмітки вибуття поіменованої доньки з місця реєстрації, я вимушений був наступного дня вирушити з відміткою обласного відділу в паспорті про «необхідність» зняття з реєстрації в районний «паспортний стіл» смт Срібного. Срібнянський район, до якого відноситься і моє рідне «смт», географічно розміщений на самій південній відрозі (апендиксі) області, а обласний центр Чернігів у північній частині регіону, я вимушений був в наступний день автобусом пересікти майже всю область з півночі на південь та приречений стати спостерігачем тих змін в «інтер’єрі» області, які відбулися більш як за 20 років «незалежності», тобто з того 20 дня серпня місяця 1992 року, коли я здійснив таку ж подорож від Чернігова до Варви (центр сусіднього, теж південного району області), зафіксовану мною у відомому, хоч і невеликому колу читачів, вірші «Хата», виданому вперше у 2005 році (зб. «Долі клич»).
Що ж змінилось за цей час в області, принаймні в її зовнішньому обліку. Не буду описувати деталей. Це справа економічних географів та істориків! Викладу у ескізній (емоційній) формі лиш ті враження, які я мав, споглядаючи з вікна китайського мікроавтобуса, в якому я мав честь здійснювати свою подорож…
…Кинулась в очі брудна розбита дорога, тряска в автобусі, понурі, безрадісні обличчя людей за вікном і… спливли рядки з повісті «Фата Моргана» Михайла Коцюбинського, котрий за волею служби картографа і землевпорядника став чернігівцем та писав свої твори з тих же «героїв», що мешкали, правда, на сторіччя раніше у тих селах та містах, які мені випало споглядати вже у 21 сторіччі!
Пам’таєте, у Коцюбинського? «…брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани…». Те саме… тільки вже асфальтною, дірявою, по якій водій-еквелібрист «викермовував» свого «автобіса», обминаючи більш глибокі ями та цокотячи зубами, а пасажири – в основному «беззубими» щелепами, бо ж були переважного «похиленого» віку, на менших вибоїнах в асфальті, які водію обминути все-таки не вдавалось…
…Конурково-дачні будиночки (10-12 кв.м), та недоглянуті садочки навколо них, що по той бік Десни, до болю в серці нагадують ті радянські часи «развитОго (за московською моделлю) соціалізму», коли останній Генсек Горбачов щедро роздавав «гегемону» мікро-шматки землі, щоб той, стоячи на них у позі «очколаса», розгрібаючи давно небачену людського ока торфино-болотну, в надії знайти бодай один відсоток родючого гумусу, не задавав собі болючі для одіозного Генсека питання: куди йдемо та який такий і для кого «розвитОй» будуємо. Так і не знайшовши родючого скарбу – гумусу та не діждавшись відповіді на сакраментальні питання, які його «кошмарили» по ночах, гегемон покинув своє сільсько-ідилічне життя та почимчикував на базари, щоб перепродувати не ним, а міжнародно-капіталістичним «робочим класом», товар, щоб хоч якось прогодувати свої сім’ї, необачно заведені при «розвитОм».
,,, Лише Десна гордо несе свої води, наповнені сумом і неозначеними відходами, закручуючи воду бурунами, немов сором’язливо ховаючи від людей в своїй глибочині нищівні для природи технології дикого капіталізму та нездійснені плани і сподівання великого народу – спадкоємця славетних аріїв, які дали людству білу расу, приречену на духовний ріст і розквіт.
… «Брудною, розгрузлою…», тобто розбитою вщент, дорогою їдуть «цивілізатори» Нового світу, цокотячи на вибоїнах беззубими щелепами та ковтаючи обривки фраз, якими вони перемовляються між собою, аби якось розвіяти невеселі думки про нинішнє і майбутнє, наболіле і нову безнадію!
А обабіч дороги незорані лани колись родючої землі, порослі чортополохом, подекуди зранені важковиками-плугами та «підготовлені» до посіву виснажливих польових культур: соняшнику, кукурудзи, ріпаку, пшениці…
Так ось! (вибачте, писати неможливо через трясучку та гамір в салоні) Не європейським автобаном, «брудною, розгрузлою» мікроавтобус долає поволі відстань із сьогодення в «щасливе майбутнє» старезної нації, яка дала початок (дала і … покинула, наповнена гордістю за свій вчинок) новій цивілізації, що прийнято в наші часи іменувати Старим світом. А з гучномовця в маршрутку раптом вривається фальцет російської співачки, що відає понурим пасажирам про «віртуальну любов», нагадуючи їм невеселу, давно закоренілу думку про те, в якій «неукраїнській Україні» вони живуть» і по чиїй землі їдуть, бо ж «несе Галя воду» співається лише у вузькій, дещо п’яній компанії в хрущовці чи на пікніку десь в ще неприватизованому московітами чи москвофілами лісочку…
...А на фоні лобового скла одиноко бовтається іграшковий жирафчик, в такт «дріботіння» автобуса кумедно киваючи непомірно великою головою то сфально то заперечно, немовби погоджуючись з невеселими думами та висловлюваннями пасажирів, але протестуючи проти істинного стану речей в корупційно- бандитській з компрадорсько-зажерливою верхівкою і злиденними «низами» державою під назвою У-к-р-а-ї-н-а, що, очевидно, означає: «у края» прірви…
ID:
431368
Рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата надходження: 14.06.2013 00:18:26
© дата внесення змiн: 21.10.2015 22:56:34
автор: Олекса Удайко
Вкажіть причину вашої скарги
|
В своїй-несвоїй Україні!
