Як промінь проріза зсивілу темінь ночі,
Прозріння настає і в нього дивні очі,
Бо бачиш ти еліти "танок" знову,
На спинах немічніх нахилених додолу.
Побач, пробач і стань з колін,
Квіти й рости, моя Волинь!
Не може світлий розум осягнути,
Брудних промов і того танку смути,
Прозріння відкидає смрадний бруд,
Звільняє серце від гідких отрут.
Тож вилий геть оту полинь,
Роси ковтни, моя Волинь!
Ти став з колін, тяжкі кайдани зняв,
І подив їх очей бридких півмав,
Почуй мій голос брат, прислухайся сестра,
Прокинься накінець - прийшла твоя пора.
Згадай хто ти, і чий ти син,
Ти вільний край, моя Волинь!
Ти з давніх Неврів діда й бабу мав,
Онукiв вiд Венедiв славних ти прийняв,
Дулібів старший син, козацький ти вояк,
Але в душi завжди ти - Волиняк.
Прийми мою любов та мiй уклiн,
Живи вовiк, моя Волинь!
Тож встаньмо як один до полудневих жнив,
Щоб iз хрестом вишневий прапор нас роднив.
Наш час давно прийшов, осів орди туманний пил,
I бачим знову синьокий льон та ясний небосхил.
Красу її пiзнай, та пiснi плин,
Про край що дорогий, мою Волинь!
В неї таке призначення - квітнути та залишатись острівком спасіння для людей.
хай кітне наша Волинь! 
