Шукати в старих простирадлах його барвисту тінь. З трепетом на душі засинати кожної ночі вдивляючись у візерунки на простині. Згадувати, як на один з країв ліжка він розлив свою каву, тоді він обпік мене не тільки нею, а й поглядом, він у нього був незвичайним, наче хотів підхопити очима мене до стелі, чи це він так дарував мені крила, чи просто бажав якнайшвидше роздягти. Я цього погляду так і не зрозуміла, хоч і вивчала його цілих три палких роки. Що сталось після цього? А нічого особливого. Він пішов, як всі: голосно грюкнувши дверцятами мого серця, в цю ж мить там із звичного порядку зробився такий незвичний для мене безлад. Більше мені не повернути все на свої звичні місця: його- в серце, мої речі- на свої місця. А я й ненамагаюсь.
