(закінчення)
Ти колись просила, щоб я написав тобі казку...
Я так і не зробив цього... Це моя перша і остання спроба, домовились?
Жив собі колись... (банально, але дочитай) один щасливий хлопчик. В нього була щаслива родина, чудовий пес, річка, ліс і друзі на вулиці з м*ячем. В нього було безліч мрій і сподівань, але коли йому стало десь п*ятнадцять років, злий волхвар закрив йому доступ до снів і мрій. Тепер хлопчик міг тільки марно розшукувати свою душу в очах натовпу, але ті спроби вели його все далі і далі від себе. І з кожним роком, цей біг тільки добирав обертів. Він нісся, вбиваючи себе, обганяючи вітер. І вітер пожалівся на нього одній добрій чарівниці, бо не любить, коли хтось бігає швидше за нього. Тоді чарівниця звернула увагу на цього бідного юнака, вона так хотіла наздогнати його, допомогти, але всі спроби були марними. Якщо б він хоча б просто зупинився... Просто на хвильку. Але ні. Його несло вже просто по інерції.
Тоді вона наслала на нього зиму. Щоб зима заморозила всі його думки, всі штучні прагнення... Так, мало бути трохи боляче, але хіба ліки — смачні, а уколи приємні? Але і тут винахідливий волхвар знайшов вихід. Він знав, що кохання — це велика сила, що може врятувати від будь-яких чар, і навіть від лютої зими. Тому він вирішив підсовувати хлопцю псевдо-ліки псевдо-кохання. Від цих “лік” насправді, хлопець вмирав би ще швидше. І це ще більше радувало злого чарівника. Так хлопець почав красти без дозволу не йому призначене кохання.
Чарівниця зрозуміла, що нічого вже від неї не залежить, гірко зітхнула, але звернулась до Творця світу, з проханням, якби тільки трошечки допоміг їй, вона б знайшла спосіб врятувати того юнака. І знов дізнався про це злий волхвар — ой як розлютився! наслав він на чарівницю чари забвення. Щоб не тільки про нього забула, а й про вміння свої надприродні.
Але Творець пам*ятав її прохання. І не просто зупинив того хлопця, а зупинив біля неї.
Після цього почались дива... Прості смертні люди, що нічого не пам*ятали про себе, почали, як сліпі котята допомагати одне одному... це неможливо було збагнути розумом, про це не писали в жодній з книжок, але вони відчували правильність цього шляху.
Її бабуся — верховна чарівниця вміла вже настільки багато, що їй обмежили спілкування з цим світом. Але всім серцем боліла вона за онуку і відчувала, що страшне лихо пов*язано з цим хлопцем, знала, що жорстокий волхвар не залишить їх у спокої, і навіть знала, що тепер в його планах — ні, навіть не вбити їх... Що та смерть, якщо б вони померли разом? А якщо б одного з них відправити в інший світ, а другого залишити тут — то вже інша справа.
Але справжнє кохання — то велика сила. Чарівниця відмовилась від найдорожчого — від свого життя. І нехай вони вмирали для цілого світу, вони зустріли цю смерть разом.
Останніми її словами були: “я завжди боялась смерті, але зараз мені не страшно.” “Ти казала... вже казала таке про висоту, коли ми були в горах” -пошепки відповів він їй.
“Мені з тобою нічого не страшно.”
“Я більше ніколи не втрачу Надію. Ти — моя таємниця, про яку я не пам*ятав стільки років” - сказав він з легкою посмішкою, тримаючи її за руку.
...
-Що ти тут пишеш? - відчув Орест таку рідну легеньку руку на плечі.
-Ану брись звідси! Тобі неможна цього читати!
-Відколи ти став мати від мене секрети? Чи ти собі коханку на старості завів?
-А чом би ні. - засміявся він, і обнявши її за талію рукою, посадив до себе на коліна.
-Ой, а що це? Ти пишеш мені подарунок на День народження? Невже я хоч у сімдесят років послухаю казку від тебе? Прочитай зараз!
-Чекай до завтра.
-Не хочу! Не буду чекати. - по-дитячому надула губи Надія.
-Боже, я все життя надіявся, що ти хоч трохи подорослішаєш.
-Та не бреши, я скорше повірю, що навпаки. - засміялась вона.
Пробігшися швидким поглядом по листу, вона з питанням подивилась на Ореста.
-Наскільки я знаю, чарівницю і хлопця збирали по кісткам у чарівних лікарнях, а потім вони обвінчались і жили довго і щасливо.Хіба ні?
-Знаєш. - промовив Орест, притиснувши її до себе. - Ми в той день немов і справді померли для того світу і воскресли в світі іншому, досі знайомому лише трошечки.
-Я все думаю, чому не збулось так, як сказала бабуся?
-Ти неуважно читала мою казочку? Це все через тебе. Навіть смерті ми стали нецікаві.
-Кохання розвіяло всі чари.
-І навіяло нових. - засміявся Орест.
-А коли ти заспіваєш мені колискову?
-На наступний день народження.
-Я тебе ненавиджу!
-Угу, комусь іншому це розкажеш.
ID:
449299
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.09.2013 22:22:32
© дата внесення змiн: 15.09.2013 22:22:32
автор: Юліанка Бойчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
