Коли настане час, вбий мене.
Я готовий померти від твоїх рук.
Вбивай моє зношене тіло,
придумай для мене більше смертних мук,
мені, справді, мало.
_
Бо смерть, то молода дівчина,
з симпатичним обличчям та чорним волоссям,
під ним, на її подряпаній шиї,
намотаний довгий шарф.
Її дорога вкрита осіннім листям,
я йду за нею.
Я люблю її.
Я мудак.
_
Вона оголюється переді мною зранку.
Запихає в кишені паперові згортки,
пропонує випити якісь таблетки та читати їй вірші.
Непомітно робить на моїх зап’ястках надрізки,
відчиняє вікно на восьмому поверсі,
в’яже в коридорі складні петлі з мотузки.
_
Смерть лягає до мене у ліжко.
Вона молода дівчина,
вона вміє любити так ніжно,
що від її рук не соромно помирати.
Загалом мені все одно, з ким вона спала раніше.
Смерть не любила їх ніжніше.
Вона остання моя коханка.
_
- Чуєш, дівчинко, зав’язуй мотузки на моїх руках міцніше,
вбивай мене якомога довше.
І, якщо ти справді смерть, а не чергова коханка, то вбий мене сьогодні.
Помирати ж не соромно у п"ятницю зранку?
Тарас Марищук