1.
"Верни до мене, пам'яте".
Василь Стус
Верни до мене, пам'яте. Із тих віків,
Що на лихих блукали перехрестях.
Навколо Києва – орда кочівників,
Зловісний знак монгольського нашестя.
Палають смолоскипи
давньоруських міст,
Ридає-стогне Борисфена хвиля.
Життя, що втратило свою мету і зміст.
Крик, сльози, ґвалт…
Симфонія насилля.
Гіркі, страшні часи.
Їм чорт хіба що рад.
Поміж братами ворожнечі, чвар і зрад
Логічний наслідок, –
свавілля княже, –
Відтоді ще себе не раз покаже
В часи випробувань, безвладдя, скрут,
Принизливої втечі з-під Полтави…
Та не в ім’я лихе такої слави
Йшли гімназисти з Києва до Крут, –
Бо мертвому не знати соромá.
У рабстві той, чиє сумління кволе.
Прости нам, Боже, звичку до ярма
І межі, що шматують отче поле!
У Вас і так ,я бачу,цілком сформоване уявлення про минулі часи.Чого ще можна бажати від памяті(своєї,чиєї?)- деталізації,конкретики,чіткості?Чи може зламу сформованного та істинності? Успіхів.
Богдан Сиваківський відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую. А в минулому інколи бачиться майбутнє. От його й хотілося б - якнайкращого.
