замотатися від вітру у подароване тобою кашне,
вдягти окуляри з рожевою оправою,
увімкнути твою улюблену групу і піти містом.
проходити кожну вулицю,
де вперше вкривали один одного палкими поцілунками,
радіючи пекучим, та не зовсім, літнім променям сонця.
намагатись знайти той кожен провулок,
де я приховувала від людей
сльози, які, бувало, котилися від смутку та прикрощів,
або просто від того,що так хотілося.
де ти, пригорнувши мене до своїх грудей,
сміючись та пошепки цитував мені рядки
з моїх улюблених романів,
які ти завчив, саме на такі випадки.
де обіцяв мені, що все владнається, вщухне.
і тільки прислухаючись до твого серцебиття та рахуючи його,
я справді намагалася в це повірити.
я ніколи не сумнівалася у щирості твоїх слів,
доки в такий момент,притиснувшись до тебе, рахуючи далеко не перший десяток поштовхів, ти зі злості на мене,
чи за підгорівший чорничний пиріг ,
чи за ще щось, що не так важко придумати,
сказав, що серце виривається з грудей
вже зовсім не з-за мене..
що виною цьому є занадто міцна кава, та,мабуть, зайва пара цигарок.
знаєш.
в такі хвилини, почуваєш себе саме тим недопалком.
який ти кинув,
розуміючи що він зайвий.
ось так, люди, за відсутності прямого тексту, моментами з такою майстерною витонченістю(наче це їх хоббі,чи професія)
дають зрозуміти-
що допалили тебе. наче якусь дешеву цигарку,
та залишили дотлівати
абиде.
