Я ще досі пахну твоєю кімнатою, твоїми простирадлами… Тобою. Як би не цей запах, я б думала, що ти мені всього лишень приснився.
Сьогодні зранку я лежала на твоєму ліжкові і думала, що я лиш маленький чорний згусток у цій «чроній дірі», на самісінькому її дні… Ми одні.
Сьогодні зранку я лежала на твоєму ліжкові і думала про твої очі. Прокручувала в голові момент, коли ти з просоння розплющив їх і поглянув ними на мене, наче двома величезними ліхтарями «добрий ранок». Ці очі схожі на зламаний світлофор, який показує тільки два кольори: зелений і зелений. Я бачу це зелене світло, починаю переходити дорогу і потрапляю під машину. Або у халепу. З тобою по інакшому ніяк.
Я пильно оглядала твою кімнату, цю «чорну діру»: кожен малюнок на її стінах, кожну її шпарину, кожну пусту пляшку на її підлозі. Як що б я покінчила життя самогубством у твоїй кімнаті, я б стала її духом, отруїла б собою кожен сантиметр твого простору, в’їлася б в штукатурку, у фарбу, у шпалери, у тебе, в твою шкіру і твої кістки, в твою кров. Я стала б тобою. Я б нарешті стала собою. Як би я покінчила життя самогубством у твоїй кімнаті, мені більше ніколи не довелося б її покидати. Іноді я думаю, що за її межами нема нічого: ні світу ні людей. Світ – ось він. Я і ти - єдині його мешканці. Принаймні на цю ніч…
Я хочу повернутись. Я не хотіла їхати, розумієш? Але наша дружба того така прекрасна, така довготривала і міцна… саме того, що я кожного разу їду. Розумієш?
Я не вмію прощатися, не вмію закінчувати листи… Я навіть писати їх не вмію. Але це не важливо,бо я не збираюся нічого тобі відправляти. Крім не підписаного вірша у конверті без зворотної адреси. Він до тебе дійшов? Сподіваюся,що ні.
Сьогодні зранку я лежала на твоєму ліжкові і думала, про те, що я не вмію прощатися…То може не варто, Тіма?
