Природа ніщо не дарує, природа дає лише в борг,
Чому ж ти красою, що від неї отримав, влаштовуєш торг.
Природа щедроти свої направляє тому хто щедрий є сам,
Чому ж ти тратиш на себе красу, що належить богам.
Лихварю нікчемний, що несеш незбагненну суму із сум,
Ти жебраком став мерзенним, затьмарила жадоба ум.
Ти в образі ангела скнара ховаєш зі златом сундук,
Те що тобі не належить, міцно прибравши до рук.
Адже уклавши угоду з собою, бачачи тільки себе,
Ти обманюєш себе самого і це так тобі не мине.
Ти не вічний, колись природа і тобі звелить піти.
Який написаний тобою звіт зможе вона знайти.
Не пущена у ріст краса помре разом з тобою,
Замість нести добро, напризволяще кинута, стане гнилою.
Вільям Шекспір. Оригінальний текст
Unthrifty loveliness, why dost thou spend
Upon thyself thy beauty's legacy?
Nature's bequest gives nothing, but doth lend,
And being frank she lends to those are free:
Then, beauteous niggard, why dost thou abuse
The bounteous largess given thee to give?
Profitless usurer, why dost thou use
So great a sum of sums, yet canst not live?
For having traffic with thyself alone,
Thou of thyself thy sweet self dost deceive:
Then how, when Nature calls thee to be gone,
What acceptable audit canst thou leave?
Thy unused beauty must be tombed with thee,
Which used lives th'executor to be.