Невдоволений собою,
Мов на гак повісив серце,
Невдоволений собою,
Мов у серце вбив калину,
Що квітками та насінням,
Немов білим та червоним,
Немов білим та кривавим
В моєму серці проросла.
Я з калиною тією
Немов десь вже зустрічався,
Немов десь, колись для когось
Рвав я квіти із цих кущів,
Немов я колись вже падав,
Наламавши ягід-зілля,
Щоб когось приворожити
Та довести до безтями.
Та, яку приворожив я,
Так палаючи кохала,
Що калинове намисто
У коханні їх порвала;
А мене вона любила
Так палаючи шалено,
Що калиновим прикрасам
І мою кров ще додала;
І я впав тоді, здається,
Перед нею на коліна,
Ніби ноги, ніби руки
Я, так здається, цілував;
А вона все пригортала
До свого волосся квіти,
Що з калиноньки зірвала
І коли десь була моя.
Ой, піду я понад яром,
Де калина зацвітає,
Пригадаю чи забуду
Її посмішки і вуста.
Ой, піду я понад річку,
Хай Дніпром чи-то Дунаєм,
Захлинуся чи заплачу
В тузі смутком, і я злечу,
І на крила ляжу лячно,
І впаду немов каліка,
І зійдуся я у крилах
І про свої усі літа,
Бо не буду вже гадати
Де, коли та чом все знаю,
Бо її я вже впізнаю
За мільйони літ у роках.
30.06.1992
К.
К-1
Дуже гарно і чуттєво. 
... 
