Ось історію одну
Пригадаю й розкажу.
Жили були у селі
Дідусь і бабуся.
Мали вони внученьку,
Звуть її Маруся.
Ой як вже любили внучку,
В всьому догоджали.
Все завжди їй купували
І грошей давали.
А почну я все спочатку,
Щоб вам зрозуміти,
Звідки така внучка взялась
Старим на потіху.
Мати ж дівчинку давно
Батькам залишила,
А сама в Канаду хутко
Літаком полетіла.
Ось лишилась баба з дідом,
Виховують внучку.
Та вона маленька ще,
Їй лише п'ять рочків.
Хоч маленька та вдаленька,
Характер свій мала.
Із дитинства завжди
Його проявляла.
«Це таке» , «це не таке», -
Завжди промовляла.
Все, що не подобалось,
В очі їм казала.
То не так зварила їсти,
То не так прибрала.
То не так їй постелила,
То не так сказала.
Дід і баба завжди були
В неї на послузі.
Та й дівчисько помаленько
Силу свою вчуло.
Дід та баба не звертали
На внучку уваги.
Думали, що виросте
Й іншою стане.
Всі казали люди їм:
«Виховуйте трохи!
А то виросте Маруся
Дівка хоч нівроку.
Буде завжди вам казати,
Що і як робити,
Що їй купувати
І як далі жити!»
Та не слухали старенькі,
Внученьку любили.
Що Маруся завжди скаже,
То те і робили…
Ось дівчисько виросло,
Ніяк не змінилось.
Все як було до того -
Так і залишилось.
Ой Маруся виросла
Гордою такою,
Що всі люди оминали
Другою стороною.
Ніхто не мав права
З нею говорити,
Бо вона одна така
В селі панськовита.
Все завжди по-модному
Дівка одягалась,
В тренді завжди була,
Як вона казала.
Дід та баба вже не мали
Права що сказати.
Мали слухати її
Й завжди догоджати.
Та й балакали з дочкою:
«Хай приїде звідти.
Та Канада не пропаде,
А пропаде дівка.
А дочка їм все казала:
«То ви так навчили!
Я ж вам залишила
Полюдську дитину!»
Дід і баба думають:
«Самі винуваті.
Так навчили дівчинисько,
Тепер що казати?»
Та замітили старенькі,
Почала міняться.
Стала господарка
Все їм помагати.
То піде з криниці,
Принесе водиці.
То піде в садочок,
Принесе суниці.
То піде з бабусею
на город робити,
То піде в крамницю з дідом
Харчів накупити.
А змінилось все тоді,
Коли закохалась.
Як побачила Івана -
серденько заграло.
А Іван, сусідський внук,
Приїхав недавно.
Він же жив в Америці,
Був він на навчанні.
Ось Маруся й закохалась,
Забилось серденько.
А Івасик теж примітив
Дівчину гарненьку.
Як побачив дівчинисько -
Усміхнувся мило.
І сказав до неї:
«Ти дуже красива!»
І старенькі так зраділи,
Так їм любо стало.
До своє внучки
Вони привикали.
Бо не бачили іще
Онучку такою,
Щоб ся брала за роботу
Без гонору того…
Попросила Марусенька
Пробачення в діда
І бабусю попрохала
простить її вчинки.
Ой старенькі так зраділи,
Так розцілували,
Та й сказали:
«Ой невже ми цього дочекали!»
Та й почала баба з дідом
Гроші рахувати,
На весілля внученьки
Пора їм складати.
Ось таку історію
Я вам розказала.
А вела я все до того,
Щоб вам показати,
Що не треба своїх внуків
Такого навчати,
А потрібно помаленько
До всього привчати.
І не кожного онука
врятує кохання,
Хтось і може залишитись
Паном без кохання
Кінець.....
Автор: Головчук Лілія
