Одинока чиясь постать навік
Зникне в нічній темноті.
Думки, холодним снігом, на повіки
лягають, наче камені тяжкі...
Так все ж, що сталося із нами?
Байдужим стало мрійнику життя.
І небо ходить коридорами-серцями,
Так підло випускаючи на волю почуття.
Якийсь нетлінний дотик до душі,
Що різко розламав на дрібки простір.
Яке найхолодніше місце на землі?
Напевно, моє серце, що втрача останню осінь...
Я може божевільна, правда!
Але ж у цьому є свої плюси?
Для мене все байдуже, й цьому рада!
У мене є свої два полюси...
|N.W|
