Втома… Щораз так важко споглядати… Хочеться відчувати ритм життя, та від кожного з нас віє великим багажем байдужості та егоїзму, це все закопується в тобі і мучить… Допоки… не стане вже терпіння і ти не скажеш собі – Досить!...
Байдужість… Силоміць не заставити когось виконувати твої забаганки.. Тепер це так називається.
Думка про те, що встаючи завтра зранку, все забудеться і пройде є хибною, і всім це добре відомо… Та краще вірити в ілюзію чим спробувати щось змінювати..
Я навіюю багато різних думок, що часом не всім зрозумілі…
Часом хочеться так мало для щастя… Слова… Вони роблять нам і біль і дарують радість.. Я сподіваюсь збудувати міст через перешкоди, океан надій і зануритись з головою у щось нове.. захоплюче… забути про буденність. І жити сьогодні…
Не думати … Не вагатись… Не сподіватись а просто діяти…
Не мовчати.. Не жаліти.. І не ігнорувати те, що варто обговорити..Адже можливо це змінить усе…
Думка про те, що це лиш слова -- убивають мене… Та все ж , є одна людина яка щоночі дарує мені спокій…
Не байдужа і не самотня.. Не втрачена і не знайдена…
Лиш та що кожного ранку надає сил досягти більшого…
Рухатись вперед… Шукати нові шляхи та відкривати нові горизонти..
Встановлювати нові цілі та сміло досягати їх… Стати всім і на мить забувши хто ти насправді… Жити так наче це в останнє… Та тільки ж… знати.. Що це взаємно, що це Не фальш і Не гра..
