Знаєш, я – горю, коли поруч ти, алхімік,
чудиш свою хіромантію.
Хай, можливо, ти і зовсім незграбний,
часом дивак, невіглас, та все ж – коханий.
Я дарую тобі свою руку і знаю,
що твої лінінії такі мінливі, а то й
нема їх зовсім, є лиш твої звивини
головного, а то й заднього мозку.
Ти обіймеш мене напевно і заговориш про Нас,
яких і зовсім немає, є лиш твоє «якось так»
і моє «тай таке то».
Ці доторки рук не зносить жоден розум,
тому закипає, застигає ліквор в переплетінні наших рук.
Твої – завжди холодні, зігріваються моїм подихом
ентузіазму і надії у світле, хоча не далеке майбутнє.
Мої готові доторкатись до твоїх скронь і
заповзати в глибинні закутки твого Его.
Я скажу:«Напевно досить!» - і хід конем зробиш ти,
не здогадуючись, що це мій план,
я ж знаю про тебе все і більше ніж навіть повинна.
Не дивись так пильно, мої зіниці – стерто,
вони не відкриють тобі жодної істини.
Вона в тобі, ти заводиш це оніміння.
Знаєш, можливо це я – божевільна,
дика, тиха кішка зализую рани від опіків спільної амальгами.
Ти поцілуєш випари невідомого джерела і
кратери у твоїх ніг поглинуть тебе повністю.
Знаєш, пора закінчувати цю чудасію,
світ не стерпить двох божевільних вкупі.
