Помер Іван по прозвиську "полишук". "Полишук" бо сам був з Волині і западенський говір його скрізь видавав. Помер раптово, вночі, незрозуміло, бо був досить міцним молодим (трохи більше 40 років) чоловіком. Знайшли його у літній кухні дядька Семена, де він проживав після чергової відсидки. Так перервалося життя, та й не життя, а потік безперервних безладів, поневірянь, страждань, розбоїв і знову страждань. Саме страждань розумної, ранимої, але запальної неприборканої людини, яка втрачала розум бачачи будь яку, з його погляду, несправедливість. Він зупиняв такого нахабу, але при цьому не гребував щось відібрати, або повністю роздягти і побити. Спитайте сусідів і ви почуєте про Івана тільки хороші слова, спитайте його жінку і вона плачучи буде вам розказувати який він добрий і чуйний чоловік, а син в ньому душі не чаяв. Він певне і зараз, вже дорослий, через багато років коли я пишу це, не знає, або не вірить і не допускає, що його батько був бандитом. Але він був саме таким і мав не одну ходку, а п'яними розбірками і розбоями пістрявить його життя.
Про Івана тільки й знали що він десь з заходу і що після першої ходки тут у місті оселився і вже більше звідси не виїжджав, окрім що до зони. Сам він про себе нічого не розказував, лише іноді, в стані великого сп'яніння, згадував в подробицях своє дитинство і юність. Довго плакав, витираючи масними пальцями своє, таке ж масне, обличчя. Але цих історій його слухачі, хоча й заспокоювали Івана і співчували йому, підливаючи в чарку горілку, не пам'ятали, бо всі добряче впивалися. Де вже ранком щось згадати. А Іван пам'ятав.
Згадував Іван діда вусатого кремезного козака, який не розставався з люлькою, згадував матір - сільську вчительку, згадував батька, який пройшов всю війну і возив ще два роки коменданта якогось містечка в Німеччині. Згадував лахмату білу маленьку собаку Тузика, яку дуже любив і яка вже стара пішла із дому, певне вмирати (так потім казали люди). Яку він три дні шукав по лісу, а люди ці три дні шукали його. В його пам'яті яскраво спалахували окремі епізоди його такого короткого вільного, безтурботного життя.
Згадував Іван про те як зовсім малим з більш старшими хлопцями пішов весною в розлив до лісу, як вони заблудилися, як всі хлопці злякалися, а він один вперто йшов вперед, оминаючи великі калюжі і заплави, інші, хлюпаючи і шморгаючи носами, дріботіли за ним. І на кінець він вийшов на дорогу де підібрав їх мужик на підводі і довіз до села.
Згадував як витяг маленького хлопчика з ополонки і повністю зідрав шкіру на руках об лід, а тому в холоді його руки були сині, згадував як з другом Мишком купалися в річці в льодохід, помірявши температуру води кімнатним термометром і встановивши що вона 20˚С (як?), згадував як розкопали цілий склад патронів і стріляли з них саморобними пістолетами, допоки кусок іржавої гільзи не впився тому ж Мишкові в лоб. Як везли Мишка в медпункт, як приїжджали воєнні і забрали всі ті ящики. Згадував, згадував, згадував...
Лише одну подію не згадував Іван, він її пам'ятав весь час, все своє життя. Він був, хоча і недолугим, але слухняним сином і дуже любив свою матір, а тому погодився з її вмовляннями і поїхав поступати до педагогічного інституту на історика. Здав документи і вже повертався до двоюрідного брата, в якого збирався пожити під час сесії. Брат був значно старшим його і мав вже свою квартиру в місті. Але... Сталося як сталося... По дорозі він побачив як хлопець вдарив дівчину і щось грубо на неї кричав. Він відштовхнув хлопця. Той вдарився об асфальт. Скора. Суд. Свідчення дівчини проти нього. Тюрма. Інші друзі. Інші закони. Інше життя... Мати не витримала такого, померла. Батько з розпачу запив. Дід, діда на той час вже не було. Хвалити Бога.
Після останньої ходки Іван якось змінився, сторонився бувших товаришів, не пиячив, ходив похмурий, мовчазний і непривітний. І якби хтось зміг заглянути йому в душу то прочитав би там лише одне питання, яке весь час крутилося в його голові: для чого і яка необхідність в держави була садити його, молодого повного сил і свідомості добра хлопця, у в'язницю. Невже їй потрібні такі моральні каліки, як він зараз.
ID:
517023
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.08.2014 19:08:51
© дата внесення змiн: 13.08.2014 19:08:51
автор: Леонід Ісаков
Вкажіть причину вашої скарги
|
