І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
(В.Симоненко)
Я новий день вітаю, ніби вперше
Іду життям на цій святій землі –
Я проростаю ніжним словом вірша
І паросточком жита на ріллі.
Я з птицями лечу до небосхилу,
Де сонечно долоньки підставля –
І від Отця мені дарують сили
І сонечко, і птиці, і рілля.
Дерев могутніх я стаю листочком –
І гілочці про щастя шепочу,
До квіточки із бджілками в рядочку
Я через даль лечу-лечу-лечу…
Збираю крапелиночку нектару
Моїй коханій і моїй сім’ї,
Я розганяю шершнів хижу хмару,
Дощів прохаю світлі ручаї.
Ще падаю я світлою сльозою
На стежку, що дали мені діди –
Вони в путі завжди ідуть зі мною,
І привели вони мене сюди.
Я кожен день працюю, мов останній,
Мій кожний вечір в серці догоря –
Так сумно світиться зірниця рання,
Так миготить печалями зоря…
А я ще трішки-трішки попрацюю:
Зроблю усе, що день мене прохав –
Я так люблю оцю землю святую,
Яка дала мені безмежжя справ.