Мойри мені нагадують
покійну бабусю,
яка пряла з шерсті овечої
безкінечну нитку.
І завжди,
звідки б і о котрій
я не повернувся,
У неї був стіл накритий.
А іноді, вечорами,
коли в клубки змотувала пряжу,
любила під ніс бурчати:
"Долю - не обманути.
На картах давно помічено,
куди кому шлях проляже,
ми можемо обирати
супутників -
не маршрути."
А я сперечався поблажливо -
людина сама володар.
І можна супроти течії -
якщо, звісно, м'язи накачані.
Бабуся кивала згідливо,
поралась по господі:
русло, нехай і широке -
та берегами означене.
Тепер би я з нею погодився.
Квиток у життя - не флаєр.
Наступного дня не прийдеш,
не повернеш готівку.
І жереб -
таки остаточний,
оскарженню не підлягає:
кості
із кодом доступу -
вмуровано у бруківку.
